Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Передмова

"Українсько-польська війна" має бути другою з черги працею у плянованім циклю п. н. "Звіти і спогади", що творитиме матеріял для будучого військового історика. Поява її друком тепер перед першою працею є наслідком більшого зацікавлення цею боротьбою з боку її учасників.

Я не входжу надто в подробиці війни та помірно мало оголошую документів; мені ходило передусім про виказання метод нашої оружної боротьби з ворогом, способів добування засобів та їх виористовування. Крім цього, старався я довести, що поруч військової акції, веденої після доцільного пляну, є ще конечна для перемоги зручна дипльоматична боротьба; також мав я на ціли вказати на необхідність добре зорганізованого і вірно реагуючого на фронтові події— запілля.

Про останній червневий протинаступ У. Г. А. дуже цікавий і під тактичним і під моральним оглядом, сказав я дуже мало, бо був я тоді в ролі обсерватора. Це завдання залишаю тим, хто цей протинаступ переводив до кінця.

Почуваюся до обовязку висловити на цьому місці свою щиру подяку всім, що прислужилися до появи цеї праці друком, уперше на сторінках "Розбудови Нації" — а це Редакції "Розбудови Нації" за поміч у приготуванні її до друку й старшинам У. Г. А. та Армії У. Н. Р. за поміч при зложенні її у формі окремого видання.

Прага, 1. XI. 1929.

Генерал-поручник М. Омелянович-Павленко.

Розділ I

Події на українських землях в останніх місяцях 1918. р

Місяць листопад протягом цілої революції був на Україні місяцем помітних рухів робітничих і селянських мас, місяцем, коли революційна енергія вибухала з особливою силою. Так було й в 1918. р. 3 датою 14. XI. 18 лучиться згадка про повстання проти гетьманської влади.

Не думаю подавати тут своєї оцінки цеї події, — історія дасть свій присуд, — я хочу лише відмітити, що ця подія поважно заважила в перебігові подій на Заході України, де після "першого листопаду" повстала революційним шляхом молода Західно-Українська Народня Республіка.

Безумовно, самий факт існування організованої гетьманської держави сильно впливав на розрахунки ініціяторів відомої "перше-листопадової" події. Тому при висвітленні подій, що розгорнулися на терені Галичини протягом кінця 1918. року й початку 1919. року, не можна промовчувати того льогічного звязку, що заходив поміж цими двома фактами.

Від 15. листопада ст. Фастів була ставкою повстанчих військ. З ріжних кінців сходилися під прапор Директорії всі незадоволені режимом Гетьмана, всі, хто так чи інакше рахував себе покривдженим, неоціненим по заслугах, а разом з тим чимало елементу з природи неспокійного, для якого хаос й анархія були рідною стихією. Події показали, що таких було найбільше. Були всеж і інші.

Безсторонній глядач побачив би на ст. Фастів невелику групу галичан, що спокійно ходили від одного бурхливого гурту наддніпрянців до другого. Мовчки прислухувалнся вони до гомону вояків, щось нотували та зрідка обмінювалися кількома фразами.

Я особисто теж не поділяв загальної радости, — я ніколи не бачив спасіння у розбраті. Мої настрої були мабуть споріднені з настроями мовчазної групи, бо час-від-часу ми мимохіть зустрічалися, а зрештою сталося так, що майже одночасно опинилися коло самою вагону Директорії. Я звернувся до вартового старшини й просив його докласти Головному Отаманові про мій приїзд. При цьому я голосно назвав моє призвище. Тоді до мене наблизився один з галичан і запитав: "Ви будете генерал Омелянович-Павленко?" — "Так!" — "Ми, — делегати від Галицької Національної Ради, й вже третій день виглядаємо Вас тут".

Це був Льонгін Цегельський, висланець Г. Н. Ради на Велику Україну для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці в її боротьбі проти поляків. Між іншими справами делегація мала просити урядові кола призначити на галицький фронт кількох вищих старшин для організації Начальної Команди.

Др. Цегельський познайомив мене з другим членом делєгації. Наскільки пригадую собі це був др. Дмиро Левицький і здається, Д. Паліїв. 3 розмови я довідався, що, зібравши всебічні інформації про ріжних старшин вищої ранги, вони зупинили свій вибір на мені, і на це мають вже згоду Ген. Осецького, тодішнього начальника штабу повстанчої армії, як також і членів Директорії. Ходило лише про особисте знайомство й мою згоду.

Я вже казав, що повстанчий рух мене турбував. Довго не міркуючи, я дав свою згоду. Одначе формальну згоду я обіцяв дати лише після мого зорієнтовання про справи у ген. Осецького й Головного Отамана С. Петлюри.

Мені не довго прийшлося чекати на послухання. С. Петлюра прийняв мене в свойому переділі. Це було, здається, взагалі третє моє побачення з ним. Він підтвердив мені, що Директорія погоджується на моє призначення, і після досить туманного зясовання стану на галицькому фронті, зазначив мені, що я можу бути цілком спокійним, бо за два тижні він має надію бути в Києві, і що тоді я можу розраховувати на два наддніпрянські корпуси. Опановання Львовом, на його думку, мало бути рішаючим моментом боєвих операцій на терені Західної України. Приблизно теж саме я почув від ген. Осецького (його знав я добре ще з курсів штаб-старшинської школи в Оранієнбурзі). Швидко далося полагодити всі формальности, і в той самий вечір я мав виіїхати до Галичини, бо інакше я й делегати ризикували, що будуть відрізаними.