Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Усі попередні бої показали також, яку велику вагу має тяжка артилерія в боротьбі за опанування місцевости. Підполк. С. іде так далеко, що невдачу польського наступу в середині січня у великій мірі ставить у залежність від недоброго стану гарматного діла у поляків. Я сам вже з перших днів турбувався сприводу забезпечення нашої армії тяжкою артилерією. Начальник штабу зі мною в цьому не погоджувався. Бої під Львовом показали, хто мав рацію. Не відмовляючись і надалі вживати в операціях чолового наступу, ми мусіли всеж увести в нашу програму також і забезпечення армії тяжкою полевою артилерією.

Техніка (її в нас не було), — як от панцирні потяги, авта, літаки, — не була в жадному разі зайвою. Щодо служби звязку, то той порядок, який був досі, можливо більше нам шкодив, ніж приносив користи, бо все обслуговували переважно поляки, а не українці. Установлена Начальною Командою контроля ще не давала бажаних наслідків.

Чого було досить, то це ручних гранат, до яких мали довірря стрільці, — особливо гуцули та У.С.С.

Це все є певним нарисом тої реформаційної праці, що станула у весь ріст перед нами. Ця праця вимагала консолідованої й гармонійної співпраці Начальної Команди з Військовим Секретаріятом. На жаль, постійне стремління запілля до непідлеглости мало місце також і в нашій праці в Галичині. Лише пізніше, яких два тижні перед кульмінаційним моментом боротьби, Державний Секретаріят обєднав у одній особі обовязки військового секретаря й начального вождя.

***

Зогляду на все зазначене, Начальна Команда в спішному порядку мусіла підняти питания про повне переозброєння армії, про заміну австрійськоїзброїна російську. Саме ця причина вплинула на темп боротьби йзмусила Начальну Команду на довший час відкласти здійснення своїх плянів.

Розділ ІІ

Організаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії

Січень, лютий і березень 1919. р. були тим періодом, коли на українсько-польському фронті боротьба досягає кульмінаційного моменту. Цими місяцями, на нашу думку, кінчиться двобій поміж Західно-Українською Народньою Республікою й Польщею. Пізніша боротьба є боротьбою молодої Республіки з могутньою Антантою, бо й самі польські війська проголошується військом Антанти.

Установлення пляну боротьби. — Заходи по здобуттю засобів.

Загальне, а зокрема мілітарне, положення й стан засобів боротьби в Галичині ставить перед Начальною Командою У.Г.А. завдання поновного перегляду пляну кампанії. Це впливає також і на діяльність Н.К. в кінці січня й першій половині лютого, — тобто на витворення сприяючих умовин для переведення рішаючої операції, якої не можна було відкладати, бо час не працював у нашу користь.

Ясно, що при прийнятті рішень політичним проводом З.У.Н.Р., повинні були бути узгляднені нові обставини на Великій Україні після упадку Гетьмана. Велика Україна в кінці січня, хоч і не була ще явно в стані анархії, то у всякому разі широкими кроками наближалася до неї. Голоси поодиноких політичних провідників губилися в морі демагогічних й анти-патріотичних викриків. Дезертирство й "отаманія" нищать військо. Невиховані й непідготовані, — а разом з цим байдужі до своєї національної держави, — народні маси кидаються від одного до другого, шукачи за кращим. Цим ще ширено більше замішання й дезорганізацію. Коло патріотів, що — без ріжниці політичних переконань — підтримували у той час уряд, громадяться вже слабі й кволі рештки — ще місяць назад — великих військових частин. Це пародія, а не військо, — штаби й обози… До винятків належать Січові Стрільці, Запорожці й деякі частини з інших угруповань (більш голосні своїми назвами, ніж військовою вартістю). Одначе вони не рятують справи. Урядові чинники не мають інших засобів впливати на маси, як проклямаці та відозви. Правда, робиться спроби покарання злочинців, — спроби знищення дезертирства шляхом збільшення платні, обіцянок земельних наділів і т.і., але вони не дають реальних наслідків. У цій анархії й хаосі гинуть наші матеріяльні засоби боротьби, падає валюта, гинуть десятками тисяч коні й зводиться нанівець зброя. Патріоти розшукують місце, кудиб, — як це робиться в часі пожежі, — скласти рештки майна. Таким, в їх очах, може бути лише Галичина. I пішла луна: Галичина — "Піємонт"! Звідти, мов, почнеться відродження нашого діла. Туди треба зносити все, що ще лишилося, бо там є карне військо, там є лад…

Ми говорили вже, що на прикрому досвіді з Дніпровською Бригадою Начальна Команда прийшла до висновку, що годі було рахувати на збройну допомогу Директорії, а треба було бодай покористатися з матеріяльних засобів і військового майна Великої України. Н.К. починає турбувати штаб південно-західнього фронту, аби він уділив на українсько-польський фронт певну частину своїх значних ще, на той час, матеріяльних засобів. В особі командуючого фронтом, отамана О. Шаповала, та його найближчого помічника, полковника російського генерального штабу, Какуріна, Н.К. знаходить прихильників її домагань. Вже з кінцем січня починається перевіз ріжного військового майна до Галичини. Я рішуче стверджую, що колиб Начальна Команда не здобулася на це майно, то всі наші розрахунки оперативного характеру впалиб самі собою та ця матеріяльна скрута, яку У.Г.А. повністю відчула в кінці березня й квітня 1919. р., надійшлаб значно раніше.

Я не знаю, чи панувала вже у той час також в уряді 3.У.Н.Р. свідомість, що він лишається далі в своїй боротьбі самотним, але я маю певні дані думати, що так. Тому черговим завданням було витворити таку внутрішньо-політичну ситуацію, в якій булоб можливим черпати з країни власні міцні боєві сили. Умови, на мою думку, цьому сприяли. Інтелігенція зливалася з народом й тішилася довірям селянських мас, які підтримували зверхній орган влади — Національну Раду.

Свідомо чи несвідомо, Польща йшла стежками Ірляндії та вже завчасу порозкидала свої звена по всій території Східньої Галичини. Гасла революції, що їх наша демократія зважалася в той час піднести, служать полякам чудовим щитом, аби робити в самій гущі нашого організму свою національну справу. Чи це було узгляднено, хай скажуть ті, на кому лежало витворення в запіллі духу патріотизму, лицарства й посвяти.

Державний акт 22. січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі св. Софії, мав бути основою нового політичного "вірую". Від цього часу ідея Соборної Самостінної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси. Те, що доходило до Н.К., свідчило, що як фронт, так теж і запілля, надзвичайно радісно прийняли факт злуки. Але булоб неправильним рахувати, що сама ідея соборности була таким великим знаряддям, яке моглоб навіть змусити Українську Галицьку Армію кинути західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти другої небезпеки, що нестримною лявіною котилась на Велику Україну з Півночи й північного Сходу. — На перешкоді цьому був той самий "Збруч". Змаганняж фахових сил Н.К. — скерувати боротьбу Соборної України проти найбільшоїнебезпеки — зустрілися з перешкодами внутрішньо-політичного характеру.

Як не грізною була ситуація на Великій Україні, всеж певний час ми могли ще рахувати на те, що наше запілля (Збруч) і праве крило (Сокаль — Рівне), будуть якийсь час, — хоч і не дуже надійно, — забезпечені військами Директорії. Щож до нашого Півдня, то тут справа стояла гірше, бо Румунія претендувала на Буковину, а Чехословаччина мала вигляди на Закарпаття. Румунію лучила з Польщею спільність завдань на Сході, а натомісць з Чехословаччиною виринули територіяльні непорозуміння за Тешин, які з кінцем січня привели до збройного конфлікту між Польщею й Ч.С.Р. (тревав до 25. лютого 1919. р.). Ці неприязні взаємовідносини, як теж давніща співпраця чеських й українських політиків у віденському парляменті, вплинули на це, що після поділу Австрії запанувала між чехами й українцями лагідність і приязнь. Це мало також і практичне значіння для Начальної Команди, яка через Прагу хотіла мати "віконце" як до української кольонії у Відні, так і до ширшого політичного світу. Поляки надто добре розуміли значіння Праги для нас, і тому докладали всіх зусиль, щоби перетяти нам цю життєву артерію. На ці заходи поляків ми висунули питання вивозу нафти з Галичини до Західньої Европи. Слово "нафта" дуже часто лунало в Н.К. I це не дивно, бо це був одинокий скарб в розпорядженні уряду. Це було підставою всіх міркувань господарського характеру. Начальна Команда не мала найменшого бажання простягати туди свої руки й в цьому напрямі впливала також на Команду південної групи полк. Косака. 3 другогож боку Н.К. усвідомлювала, собі, що нафта цікавитиме господарський і політичний світ. На це було чимало доказів. Хто тільки не відвідував Начальну Команду, рахував своїм обовязком заглянути до Дрогобича й Борислава. Усіх чужинців, що бували тоді в нас, цікавив більше нафтовий терен ніж Львів. Н.К. зрозуміла, що "нафта" може найбільше прислужитися нашим розрахункам, і тому змагала всіми засобами забезпечити собі вивіз нафти в Европу. Я переконаий, що колиб не цей "золотий ключик", то й останнє "віконце" зачинилосьби значно раніше, ніж це сталося.

Париж, що був у той час політичним осередком Антанти, не цікавився питанням Східньої Галичини. Там кохалися в ідеї Великої Польщі, яка малаб запевнити "спокій" на Рені й на Сході. Для цього потрібні були відповідні засоби. Українців представляли там, і взагалі в Европі, як "большевиків другої категорії". У цьому помагали полякам російські монархічні й демократичні кола. Саме там, де мав царювати дух кличів Вільсона, утворилася надзвичайно тяжка атмосфера для політичної діяльности нашого посла, др. В. Панейка. Розуміється, що очі всіх активних політиків Галичини звернулися на армію. Усі надії на розвязання проблеми покладається від тепер на успіхи на фронті. Розуміє це й Начальна Команда. Вона ставить собі завдання скористатися з боєвого щастя, що в половині січня перехилилося на наш бік.

***

У січні Директорія була вже офіційно в стані війни з большевиками й поляками. У той самий час на нашому Півдні, в Одесі, збіралися міцно отаборитися "Союзники". Як оцінювали тодішнє положення військові провідники зясовує нам у своїх "матеріялах до військової історії" ген. М. Капустянський. Він стверджує, що фахові військові сили були тої думки, що боротьби на два фронти Україна не витримає: (доклад з 30. 12. 1918. р., Київ). За всяку ціну належалоб ліквідувати галицько-польський фронт, бо "головний і найнебезпечніший ворог", — це большевики. З ним військо неохоче бється на фронті, крім того всередині країни большевики мають багато прихильників, особливо серед робітників і селянської бідноти. Необхідно також взяти на увагу вмілу большевицьку агітацію ймалу свідомість та темноту нашого війська й народніх мас. Большевики, захопивши владу, відразу внівець повернуть самостійність Української Держави, а соціялістичними експериментами доведуть країну до повної руїни та зроблять її ареною жорстоких боїв. Безумовно, туди буде прямувати військо з усіх сторін, а само: поляки, румуне, Антанта, донці і добровольці — все це повалить на Україну, якщо вона вступить в спілку з большевиками, чи визнає їх владу. Тоді навіть і про федерацію не прийдеться мріяти, — Україну просто розтопчуть. Певна річ, ми можемо направити проти большевиків непохитні галицькі частини, і при їх допомозі протиставитися большевицькій навалі, але це треба робити негайно, бо через кілька днів це зробити буде запізно". А далі в практичній частині докладу кажеться, — на мою думку трохи наївно, — що "Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, за що союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини і Буковини до Наддніпрянської України". У пресі натомісць читаємо, "що військові люде прийшли до висновків, що маємо боронити землю від всіх ворогів, бо коли і впадемо в боротьбі, то наслідки наших змагань всеж будуть добрі".

Зогляду на це Українську Галицьку Армію включено в правобережний фронт. Її сусідкою на Півночі була група отамана Оскілка. Розуміється, що підлеглість У.Г.А. правобережному фронтові була лише номінальною, бо для дійсної підлеглости бракувало моральних основ.

Розвій військової штуки в останніх часах довів до того, що, з одного боку, сучасний вогонь збільшив "межу пружности" невеликих військових частин, чим спричинив теж більшу просторінь боєвих фронтів, з другогож боку, удосконалення технічної частини й вихід на арену боротьби більших мас піднесли значіння господарських осередків і просторів. Обєктами боротьби стало те, що давало засоби відживлення й утримання армії. Таким чином вплив політичних осередків на вислід боротьби підупав.

Як само належало нам уборотьбі з поляками застосувати цей досвід? — Зогляду на це, що противник черпав свої засоби із усього — дочить просторого — краю, а сили обох воюючих сторін були невеликі й озброення їх було примітивне, — господарські осередки не набрали для нас особлившого значіння. Ось тому було для нас актуальним, створити пригожі умовини до знищення живої сили ворога, й витворити таку ситуацію, що загрожувалаб його політичним осередкам. Зломити ворожу силу ми могли лише фізичною силою й рухливістю. Зогляду на це, що по тому боці Збруча вільні від ворога обшари з кожним днем маліли, все більшого значіння набірали для нас простори Галичини. Для втримання цих обшарів ми могли битися на місці, тобто примінити активну оборону, або ще краще, перейти в наступ. Перший спосіб передавав у руки противника ініціятиву боротьби, давав йому змогу вільного вибору моменту для рішаючої операції, — перемоги. Другий спосіб заховував за нами ініціятиву, а з тим і можливість, низкою штучних операцій підірвати в основі боєвий апарат ворога. Ясно, що операцію під Львовом, — і в першому, і в другому випадку, — можна було рахувати тільки переходовою, аби далі, — десь на шляху до Кракова чи навіть до Варшави — перейти в рішаючий бій.