Розділ «УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА, 1918-1919»

Добре собі пригадую, що у звязку зі змінами в Команді 3. Корпусу, начальник штабу був у мене з докладом і ми уважно перестудіювали нашу оперативну ситуацію. На нашу думку доля "rencontre" залежала від зручности вживання військ і від того, на які нові сили спроможеться "Довудство".

Опоненти доводять, що неврахованням Судової Вишні в наше групування ми дали полякам (ґен. Івашкевичеві) можливість зібрати коло неї сильну ударну ґрупу, Маємо право запитати: як це могло бути, коли наше крилове уґруповання тяжіло над ділянкою лінії Мостиська-Судова Вишня? Зрештою спроба здобуття Суд. Вишні, що мала місце між 9. і 13., доказує, що Нач. Команда розуміла значіння її захоплення. Певно, що послідуючі доклади й описи подій дадуть нам відповідь, чи мало тут місце незручне вживання військ, чи наші війська, не одержавши скріплень, не могли вже виявляти тої пружности, яку вони стільки разів перед тим виявили. На мою думку, мало місце скорше друге, ніж перше, бо все має свою межу. Противник уводить добрий, цілком свіжий десятитисячний (ґен. Александров: 4 бат., одна батер. й ескадр. кінноти; ґен. Конаржевскі: 5 бат. й 3 бат.) корпус під командою ґен. пор. Івашкевича проти наших, вже досить потомлених трьохтижневими боями, військ. Дані, які досі оголошено, доводять, що кількісно ми не були слабші.

В оповіданнях ріжних авторів про ці бої кидаються в очі суперечности між закидом, що ми даремно витрачували енергію наших військ у боях з поляками, які були згруповані в районі Городок — Лібень — Львів (це були солідні ґрупи 15–20 тисяч людей), і твердженнями, що війська польські в цім районі "затратили цілковито свободу ділання", що неґативно відбилося на акції ґен. Івашкевича.

Саме з наведених міркувань ми тепер поставимо питання: чи мала Начальна Команда рацію, коли поставила на державній нараді домагання зміцнення своїх боєвих засобів на десять тисяч? А друге: чи невиконання цього й, з другого боку, підхід свіжих сил противника, не були саме причиною, що трохтижнева боротьба, зрештою, лишилась нерозрішеною?

На хвилю відійдемо від наших оперативних справ, щоби показати, що діялося на нашім другім фронті боротьби, який у той час набирав особливої ваги (може й першорядної, коли ходить про його дипльоматичне значіння). Крім того перебіг подій на цьому фронті відбивався на настроях у нашому запіллі. Це важливо тому, що третій напрямок, який обслуговував видобування запасів для продовження кампанії, завдавав як Державному Секретаріятові, так і Начальній Команді найбільше турбот.

Хоч як не пристрасним було відношення до нашого діла комісії ґен. Бертельмі, всеж Державний Секретаріат робив ще одну спробу порозумітися з Антантою. Це вже був більше заклик до гуманности найвищого у той час трибуналу, що в основу своїх рішень офіційно поклав чотирнадцять пунктів Вільсона. Збірник нот, який лишила нам по собі наша репрезентація у Парижі (інж. Сидоренко та др. Панейко), дає нам багатий матеріял, що висвітлює тодішні дипльоматичні способи поступовання.

Література пізніших часів починає також проломлювати мур, який повоєнна дипльоматія збудувала навколо переможених. Усе частіше на широкий світ виходять справи наших домагань. Коли читач розгорне цю літературу, то буде незмірно здивований, як один і тойже факт одержує в Парижі зовсім ріжне трактування. Наприклад: одним з великих гріхів, який нам стало приписувано, було це, що ми мали в складі армії штабовців-німців. Щож до участи в Бересті України, то це був смертельний гріх. Надиво, зовсім не порушувалося тих справ, у які заанґажовалася польська дипльоматія. Проф. Мартель (француз) у своїй праці "Польща й ми" систематично, з повними руками перевірених документів, доводить, яку кривду зробила Франція нашому молодому починові, захопившись своїми симпатіями до визвольної боротьби поляків.

Н.К. приєдналася до рішення Державного Секретаріяту, бо знала добре, які натиски робилися тоді, щоби вага боротьби була перенесена на інший напрямок. У той час поставлено Державному Секретаріятові такі домагання, виконанняяких наближало нас до передчасного розвалу нашого діла. З другого боку, у часовім успіху (друга облога Львова; до відділів ґен. Ромера, ґен. Розвадовского, ген. Зелінского, ще приєдналися відділи ґен. Александрова й Конаржевского) польська дипльоматія бачить підмогу для своїх кроків перед Найвищою Радою у Парижі.

Начальна Команда, заанґажовуючись у можливу операцію, зважила всі "за" й "проти". Зогляду на революційні умови, вона надала військовій нараді характер державної (присутність політичних й орґанізаційних чинників), бо ми, нехай буде це нам дозволено тут сказати, не були тільки техніки, але й патріоти. У міру сил вважено, розраховано й поставлено певні домагання, яких — на жаль — не виконано.

Чому військові техніки противної сторони знаходять, що після 9. березня Н.К. мала перенести свої ґруповання ще далі на Захід? — На мою думку причина лежить у переоцінці наших боєвих ресурсів, й повного незнання наших сполучених засобів (фронтових). Це одне, а друге в тактичних методах (усі бої на певних напрямках ми розвязували крилевими ударами, бо це більш відповідало нашій ситуації).

Проте "Довудство" не поспішало з тих чи інших причин (просто не вірило в успіх) розвивати своєї акції, а робило заходи до найскоршої надсилки армії ґен. Галера.

На фронті усталюється певна рівновага, бо кожна сторона зрозуміла, що майбутність буде залежати від того, як буде реаґувати Франція (це була сфера її впливів). Нова політична ситуація мусілаби викликати переґруповання сил також у нашому запіллі, а це не могло не відбитися на наших засобах боротьби. — Усе це, зрештою, викликалоб і зовсім відмінне поступовання у наших оперативних комбінаціях.

Ми рахувалися з двома можливостями. Перша приходила на увагу тоді, колиби польській дипльоматії не пощастило підняти проти нас Антанту й ми моглиб урухомити наше запілля та ще довший час наносити шкоду ворогові. Друга — це нова фаза боротьби цілком відмінними засобами.

Довго чекати не прийшлося. Дипльоматичний туман швидко розвіявся. Антанта була проти нас…

Беручи на увагу моральне пригнічення, що повстало зогляду на вороже відношення до нас держав Антанти, як також і те, що Велика Україна вже була напередодні звинення фронту, Начальна Команда прийшла до переконання, що розміри нашої майбутньої війни настільки не відповідатимуть нашим силам, що ми не зможемо зберегти й національну територію й армію. Думка Н.К. зводилася до необхідности збереження армії коштом території. Про це надіслано за моїм і полк. Курмановича підписами доклад Державному Секретаріятові. Рівночасно з тим ми просили призначити іншу Команду, наколиб Д.С. мав якийсь свій плян.

З нашою думкою погодилися. Ми одержали приблизно таку телєґраму; "Д.С. поділяє думку Н.К., вповні здає собі справу з ваги ситуації та просить Н.К. залишатися на місцях у дотеперішнім складі й разом з ним виповняти свій довг перед батьківщиною"… У повній свідомости майбутніх труднощів я й начальник штабу прийняли це рішення до відома.

Підстав до занепокоєння було досить. Погляди розбилися. Одні стояли за виконання волі Антанти й підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — звязати наше національне діло з політикою Леніна… По фабриках і касарнях розпочалися дискусії… З дня на день положення все більше ускладнялося. Місцями утворювалися внутрішні фронти… Наше запілля все більше розхитувалося морально й фізично. До тогож 20.000 вояків післано на підмогу Великій Україні.

З перегляду документів, що їх видала українська місія у Парижі, можна виробити собі повний образ тодішнього дипльоматичного положення. Нас систематично спонукувано до лагідного поступовання супроти поляків. Нам роблено ріжні обіцянки, а поза нашими плечима видавано мандати Колчакові та відправлювано війська Галера "на большевицький фронт"…

Після остаточного налагодження польсько-німецьких і польсько-чеських взаємовідносин, ворог так далеко посунувся на Схід на Волині, Поліссі й Білоруси, що для нашого фронту витворилось дуже несприятливе положення. Від пруського кордону лінія фронту йшла на Південь на Білосток — Сєдлєц, а відтам на Володимир Волинський — Луцьк та, поминаючи цей останній, вертала на Захід уздовж кордону Галичини. Таким чином — зогляду на слабу відпорність большевицьких відділів армії Директорії на ковельськім та луцькім напрямках — ворог мав на нашій Півночі просторий плацдарм, що сам собою надавався для операцій більшої військової групи проти правого крила У.Г.А.

Разом з цим повстали також зміни в керуванні ворожими силами. У другій половині березня ґен. Івашкевич перейшов з ділянки "Литва — Білорусь" на галицький фронт, як командант фронту. Це, здається, вже четвертий по черзі ґенерал, що, перебравши командування, вважав за потрібне сповістити мене про своє призначення радіо-депешою. Зміст і тон його повідомлення мало відріжнявся від пропозиції Антанти: припинити військові операції для полагодження всіх спірних питань мирним шляхом, при посередництві держав Антанти…