Розділ «МІЛЬЙОН І ОДИН ДЕНЬ КАНІКУЛ»

Крізь кущі просунулися шорсткі вуса, ручища накрила пень, що на ньому лежала Куля. Алька заверещала. Хлопці зчудовано уп’ялися очима в руку, що схопила Кулю. У вічі вдарили іскри: пальці були внизані перснями.

— Цікаво! — пролунав гучний голос. — Отакі самі яблука ростуть у моєму саду.

Біля пенька, довкола якого сиділи діти, височіли блискучі чоботи зі шпорами. У чоботи вставлено мундир з великими, незнайомими дітям орденами. Далі був витягнутий ніс, круглі хитрі очі та щось дуже густе, войовниче, волохате, в чому важко було зразу розпізнати заплутані серед гілля вуса.

Алька завмерла. Карен ступив назустріч несподіваному гостеві:

— Віддайте. Це не яблуко.

— Зна-аю, що не яблуко, — глузливо проспівали вуса. — Знаю і не віддам.

— Це не ваша річ! — відрубав Олег.

— Гарненька дрібничка.

— Зовсім не дрібничка. Це… — Алька затулила долонею рота.

Унизані перснями пальці обмацували Кулю Шляху. Вона яскріла дужче, ніж усі коштовності незнайомого.

— Що в неї усередині? — бурмотіли вуса. — Схоже на зірочки.

— Не зірочки, а галактики, — поправив Карен.

— Ти смієш учити мене, почесного академіка всіх у світі наук!

— А скільки у світі галактик? — запитала Алька.

— Та для мене будь-яка галактика — це дурниця, порошинка… — відповів “почесний академік”.

— А скільки у світі дітей? — уперто допитувалася Алька.

— Ось не мороч мені голови! — відмахнувся незнайомий. — Така чудова іграшка… Ця куля буде сувеніром у моїй колекції…

Вуса дивного пасажира помітно розпушилися: тримаючи в одній руці Кулю, він другою рукою виймав їх з кущів.

Обличчя в Карена світилося привітністю, навіть радістю. Друзі розуміли, що Карен вирішив не здаватися.

— Шановний академік, — Карен мало не мурчав, — добре знає, що сувенір кладуть до колекції після того, як одержать його в подарунок.