Розділ «МІЛЬЙОН І ОДИН ДЕНЬ КАНІКУЛ»

— Можливо, я одвикла від деяких форм земного життя, — провадила далі Ірина Олександрівна. — Крилаті змії здаються мені набагато симпатичнішими…

— Авжеж, — палко підтримав Олег, — пацюки здавна були ворогом людини.

— Жеруть геть усе на світі, — пояснив Карен.

— Дуже бридкі, — зітхнула Алька.

— Я бачу, ви багато знаєте про гризунів. — Біолог повернулася до Папа. — Уявіть собі, коли я зайшла до каюти, той розбійник гриз мій рукопис…

— Я читав ваші книжки, — зніяковів Пап.

— А остання могла бути з’їдена. — Біолог підвелася. — Побачимо, чи сподобається йому моя Мись. — І Ірина Олександрівна пішла собі, гукаючи свою сіру Мись.

Пап із подивом зрозумів, що він кепський вихователь: діти непомітно зникли.

— Ось вона!

Карен широко розплющеними очима дивився на свою долоню. Його засмагле обличчя ледь зблідло. На долоні лежала прозора куля з сріблястим павутинням усередині.

— Куля Шляху, — прошепотів Олег, зазираючи другові в обличчя.

Куля, обертаючись у руці Карена, сплітала й розплітала нитки. Малюнок раптом змінювався. Тисячі шляхів вели кораблі до зірок, і десь поміж отих ліній тяглася тоненька нитка “Вікторії”.

Усе, що завоювала космонавтика протягом століть, містилося в простій і прекрасній кулі. Вона була коштовніша за будь-який земний діамант, за будь-яку ювелірну знахідку з інших планет, бо таїла в собі знання людства про галактику, зірки й планети, гігантські туманності й абсолютну порожнечу, закони космічного часу і простору, такі не схожі на земні.

Колись дуже давно люди збудували перші ракети, запустили над Землею супутники й станції, висадили розвідників на планетах Сонячної системи. З середини двадцятого століття, після польоту Юрія Гагаріна, слово “космонавт” означало одну з найпочесніших і найважчих професій.

Проте зірки ще довго залишалися такими ж недосяжними для людей, як і тисячоліття тому. Аж поки не було відкрито нову енергію для майже миттєвого подолання простору, поки кораблі не почали здійснювати стрибки до зірок у відомому людству Всесвіті.

Сріблясті нитки в Кулі Шляху були точними маршрутами кораблів. І якщо будь-якому кораблю за мозок правила найскладніша електронна система, що відповідала за безпеку подорожі, зручність, приємне самопочуття і спокій пасажирів, то Куля була серцем корабля. Капітан і штурман цілком довіряли Кулі.

У кожному кораблі є дві Кулі Шляху. Одна керує машиною. Друга зберігається в капітана. Оця друга Куля Шляху “Вікторії” й лежала на долоні в Карена. Він узяв її лише на кілька хвилин у порожній капітанській каюті.

Куля світилася за товстим склом, на спеціальній підставці. Карен знав цінність Кулі, знав, що її не можна займати, але якась владна сила вабила хлопчика до Кулі. Карен простягує руку. Серце в нього несамовито калатало. Він тільки подивиться й поверне…

— Де наш маршрут? — підкреслено спокійно мовив Карен. Вуха в нього пашіли. Куля пекла долоню. — Треба швидко розгадати…

— Ми знаємо зовсім мало порівняно з тим, чого не знаємо, — пригадав Олег стародавній вислів. — Як ти наважився?