Розділ без назви (1)

 — А ти не екай мені перед генералом! Сьогодні з ними гуляю, а завтра вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобі скільки? П'ятдесят п'ятий?

 — П'ятдесят шість.

 — Ну, ось бачиш. А я призваний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От візьму й зроблю!

 — Роби, — сказав Хома, — тільки ж не треба так неполітично розмовляти. Роман образився.

 — Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете?

 — Не розумію, про що мова, — сказав генерал, остаточно зацікавлений цією дипломатичною розмовою.

 — А мова про те, — Роман рішуче махнув рукою, — що я хочу запитати вас, як рідного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.

 — Хто?

 — Ніхто не затуляє. А тільки ми його знаємо: за хвилину такого може наговорити, що за п'ять років потім не відкрутишся.

 — Дурниця!

 — Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тільки нас не вплутуй, — сказав Хома. — Ми на цю мову не пристаємо.

 — А в чім річ? — спитав генерал.

 — А в тому, що страшні речі скоїлись. Генерал помітив, що Роман був добре напідпитку й що його мучить якась нісенітна думка.

 — Вже ж такого розору, вогню та нівечення від сотворіння світу не бачено. Вірно я кажу?

 — Ну, припустімо, — сказав генерал.

 — Так от спало мені на думку...

 — Та помовч, Романе, годі.

 — Мені не шкода! — випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й пильно вдивляючись в лице генералові.

 — Чого саме?

 — Анічогісінько! Нехай горить! І нехай воно прахом ляже! Бо все ж іде на краще, от пригадаєте моє слово!