Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

На додаткові запитання чорнявого слідчого ламаною мовою, проте детально відповів, що місто розкинулося в Плеєрському кантоні, на рівнині, що тягнеться до Чорного моря.

Оскільки «румунознавців» на заставі не виявилося, заарештованого повезли до Коломиї. Проте й коломийські специ в мундирах НКВД були не найкращими знавцями сусідньої країни. Допитів малограмотні слідчі вести не вміли, зате били жорстоко. Ґумовими палицями повідбивали чоловікові нутрощі, спричинили нову кровотечу зі свіжої рани. Якогось суттєвого порозуміння між слідчими і «румуном» такий метод допитів не дав. Крім уже сказаного, допитуваний нічого зрозумілого не повів. Торочив щось скоромовкою по-своєму, зрідка вставляючи слова українські, російські, польські. Не шукати ж для нього перекладача, коли конвеєр крутиться безперервно, допитувати доводиться вдень і вночі.

Часті колись розмови в Гвіздці з аґрономом ліґеншафту Шумком, куди Василь Федюк неодноразово їздив на зустрічі з Марком (Василем Хомою), стали тепер у великій пригоді. Шумко багато розповідав допитливому провідникові про Румунію, рідні краї, людей і звичаї. Почуте засіло в пам’яті й лягло згодом у румунську леґенду на допитах в НКВД.

Із Коломиї Володимира Шумка приетапували до Львова. Каральна більшовицька машина набирала шалених обертів, тож відчувався брак кадрів для її обслуговування. Часто до допитів залучали офіцерів-фронтовиків, які не мали ні потрібної освіти, ні відповідної поліційної практики. Такі слідчі допитували й Шумка. Освічений, бувалий і високоерудований провідник ОУН у душі сміявся з намаганнь московських неуків розколоти його. А з капітаном Ляшковим навіть побилися, коли той спробував був кулаками вибивати з нього потрібну інформацію. Діставши рішучу відсіч, той надалі поводився толерантніше.

Коли Шумко трохи навчився зрозумілої слідчим мови, то розповів про себе дещо більше. На Буковині його забрали з собою якісь незнайомі озброєні люди, дали псевдо Колесо. Дорогу знав лише старший групи, але десь у Снятинському районі він втік. Сам Шумко зброї не мав і користуватися нею не вміє. Група не заходила до жодного села, ні з ким її члени ніде не зустрічалися. Про що розмовляли поміж собою незнайомці, не розумів, бо погано знає їхню мову.

Того, що оповів підданий румунської держави й запротоколював лайливий слідчий, виявилося достатньо для восьми років закритої в’язниці та п’ятьох років позбавлення громадянських прав. Хоча, які права в іноземного громадянина, коли й у своїх тих прав негусто. За довершену й здану до суду справу слідчий дістав свої п’ятдесят карбованців.

У в’язниці на Лонцького перевірили особові справи засуджених і підданого румунської корони відіслали до таборів, бо закон забороняв тримати іноземців у в’язницях. «Столипінським» вагоном, в оточенні конвоїрів Володимира Шумка приетапували до Молотовська на Білому морі, а звідти – до Архангельська. На конфіскований у Німеччини військовий корабель «Діксон» московські конвоїри загнали одинадцять тисяч чоловіків і три тисячі жінок.

Ще не вляглися тривожні розмови про трагедію десятиденної давності, коли підірвався на міні й пішов на дно корабель із тринадцятьма тисячами невільниць, як подібне лихо ледь не спіткало в’язнів на «Діксоні». Рогату міну виявили за якихось сто метрів від носа корабля. Здійняли тривогу. Екіпаж і конвоїри поспіхом понатягали рятувальні жилети. Корабель повільно дав задній хід. У величезну міну з першого ж пострілу вцілили з ПТР. Потужна вибухова хвиля здибила височезний багатотонний водяний фонтан. Переповнене невільниками судно дивом уникло оверкіля.

Порт Дудінка, радянська невільнича Каффа, зустрів приетапованих в’язнів снігом і дошкульним листопадовим морозом. Усі привезені з України одягнені по-літньому. У зека-побутовика Федюк-Шумко поміняв легку фасонну курточку на старий бушлат. Доведені до відчаю холодом, голодом, знущаннями урок і конвоїрів невільники кидались у свинцеві води Єнісею й гинули або від куль, або від стужі.

У Дудінці надзвичайна подія: втекли в’язні-фахівці привезені з норильських таборів щоб відремонтувати шлюпки й баржі. Відважні й майстровиті хлопці ретельно вивчили обстановку, сіли в катер, що його самі ж відремонтували, і спокійно вийшли у відкрите море. Там, де Єнісей впадає в Карське море, вивищувався оцинкованим дахом спостережний пункт. Його працівники скрупульозно відзначили у вахтовому журналі суденце, що пливло на схід, день і годину вибуття якого чергові спокійно повідомили прибулим через три дні представникам конвойних військ, а ті від злості ледь власних шапок не поз’їдали.

Із Дудінки Шумко потрапив разом з іншими невільниками до Норильська. Звідти велику партію в’язнів повезли на Іманду, де збиралися відкрити вугільні шахти. Але компетентна комісія з науковців і практиків визначила, що вугілля тут ще молоде, й дуже заґазоване. Невільників два місяці возили на острів Діксон вантажити соляне каміння, яке дробили на рафінажному заводі й мололи на білу сіль.

На швейній фабриці в таборі, де він працював механіком, Василь Федюк зустрів Юру Вепрука, але той на людях «не впізнав» провідника. Допоміг влаштувати колишнього станичного Лева столяром у бриґаду Михайла Ларіна, й таким чином урятував його від каменоломень. Вільнонайманий Ларін ставився до в’язнів досить прихильно. В його бриґаді Вепрук пропрацював аж до звільнення з таборів. Шумко віддячився згодом людяному бриґадирові: коли звільнився з неволі й працював механіком на тарній базі, допоміг приткнутися туди Ларіновій дружині.

Поступово Федюк-Шумко заприятелював із хлопцем із Чортківсьогоо району, що на Тернопільщині, Іваном Прозапасом. Той якимось робом улаштувався в планово-виробничу частину й допоміг багатьом друзям-невільникам. У цьому ж таборі карався також Іванів рідний брат Йосип. Іван вчився в мистецькій школі у Львові. Йосип господарював удома на землі.

У таборі відчувалася тверда рука українських повстанців. Керував колишніми вояками Болюк. Микола Мартинюк із Тернопільщини постійно днювалив у бараці, бо мав перебиту в боях з німцями руку. Але це не заважало йому час від часу відлупцювати нею когось із негідників. Дужого й сміливого майстровитого Миколу в’язні поважали ще й за чесність і товариськість. Сексот Дорош не раз діставав попередження, проте юдиної справи не покидав. Тоді керівництво підпільної табірної організації доручило Олексієві Мельнику ліквідувати зрадника.

Нікому – ні друзям, ані ворогам – навіть на гадку не спадало, що Володимир Шумко – колишній надрайоний провідник ОУН. Одні мали його за румуна, інші – за поляка, але всі з недовірою призиралися до незрозумілого їм чоловіка.

Якось під час гарячої суперечки Шумко побив начальника швейної фабрики, старшого лейтенанта Усова, за що десять діб провів на мокрому бетоні карцеру. Начальник табору, підполковник Козак не дуже панькався з в’язнями.

Табірний «кум» настирливо проштовхував до швейної фабрики своїх сексотів. Шумко в чотири ока переговорив з обома стукачами, щоби по-доброму забиралися геть. Оперуповноважений спробував був повторити захід, але Шумко цього разу навідріз відмовляється прийняти на роботу запроданців. Кара не забарилася. В’язня-механіка з табірним номером Н 7077 перевели на Медвежий Ручай. Звідти Володимир Шумко й вийшов на волю через вісім років – 30 травня 1953-го.

Важке повернення

На волі Василь Федюк довго не байдикував. Улаштувався механіком на тарній базі. У промерзлому Норильську зустрів Марійку Джуранюк, колишню підпільну зв’язкову між Снятинським і Косівським районами (псевдо Тополя). Невдовзі створили сім’ю й народили дітей. У 1965 році перебралися з народженими в Норильську Юрком та Іринкою до Курська. Все-таки ближче до України, шлях до якої як Василеві, так і Марійці був надовго заказаний.

З Марійкою Джуранюк дружила сестра Івана Майданського Анна. Звільнившись із таборів, вийшла заміж за білоруса Біґуса. Жили з чоловіком і донькою в селі Талнах за п’ятнадцять кілометрів від Норильська, на березі річки Норилки. Місце відоме підземними копальнями, де видобували цирконій і курчатовій.