Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Наказ проводу Василь Федюк виконав швидко, бо від охочих воювати в лавах УПА не було відбою. Нову сотню імені Михайла Колодзінького вишколював коло Рунґурів і Великого Ключева Спартан – Михайло Москалюк з Іванівців. Він же й став командиром славного повстанського відділу.

Всюдисущий надрайонний провідник Євшан побував і в створеній з його допомогою ще за німецької окупації підпільній друкарні в Лісній Слобідці. Там усе так же невтомно порядкував Коршівський районний провідник Тятива. Рідко покидав підземне поліграфпідприємство складач і друкар Карий. Євшан допоміг підпільникам відновити друкування Орликової праці «Ідея і чин».

Надійним помічником Снятинського надрайонного провідника ОУН Євшана став Іскра – Степан Федорук із Джурова. Завжди підтягнений, енерґійний, дужий і надійний повстанець випромінював оптимізм і впевненість. Удень і вночі при ньому безвідмовний скоростріл «дехтяр». Якось Іскра навпрошки полями повертався з Трача й почув біля рідного Джурова звуки бою. Енкаведисти великою силою взяли в смертельну підкову боївку Садича, притисли повстанців до порослого очеретом болота, щоби перестріляти, мов бекасів на полюванні. Досвідчений боєць і добрий кулеметник, Іскра вмить оцінив загрозливу ситуацію. Хутко зайняв за горбком вигідну диспозицію і щедро пригостив москалів свинцевим горохом, зрісшись зі скорострілом. Енкаведисти, яким пощастило вирватися з-під прицільного вогню, в паніці забігли аж за сусіднє село Княже.

Під час німецької окупації Степан Федорук за дорученням проводу служив в українській поліції. Звідти потрапив до боївки Служби безпеки. У жовтні 1945 року відважного та кмітливого повстанця призначили заступником референта СБ Снятинського району. Третього червня 1947 року в Михальчі над Дністром у бою з групою бандитів-емгебистів під орудою старшого лейтенанта Юферова поліг леґендарний провідник СБ Карпо – Федір Масевич із Вербівців Городенківського району. На його місце провід ОУН скерував досвідченого Іскру – Степана Федорука. Референта СБ Чернелицького району Іскру 24 липня 1948 року на полі біля села Семаківців оточила велика група емгебистів. Годину відбивався мужній двадцятисемирічний провідник. Останій набій використав для себе, важкопораненого. Де окупанти зарили тіло героя, не знає ніхто.

Командир джурівської боївки Садич (Микола Мицкан із Рожнева) завше дорожив своїми хлопцями, як міг, утримував бійців від ризикованих вчинків. Сам же постійно балансував на лезі бритви. Для повстанців їхнній командир був своєрідним громовідводом, приймаючи на себе ворожі блискавки. У найнебезпечніші розвідки ходив сам, виявляючи при цьому не тільки мужність і витримку, а й неабиякі кмітливість і винахідливість. Полюбляв безстрашний партизан перебратися за жінку-селянку й прошпацерувати енкаведистськими ґарнізонами чи в офіцерській формі змусити завойовників віддавати собі честь. Ризиковані Садичеві витівки незмінно закінчувались успішно.

У перші дні німецької окупації краю вступили до ОУН джурівські юнаки Павло Волошенюк і Григорій Григорчук. Не схилили голів двоюрідні брати і перед червоноординцями. У липні 1945 року більшовики підступом схопили районного провідника ОУН Жбурлая, він же Кудіяр (Павла Волошенюка) і запроторили на каторгу в Комі АРСР.

Погожого червневого дня сорок сьомого року героїчно загинув оточений емгебистами в рідному Джурівському лісі двадцятип’ятирічний повстанець Хмель – Григорій Григорчук.

Потреба боротьби з німецькою коричневою чумою привела до лав ОУН і Степана Григорчука з Джурова. З нашестям більшовиків боротьба загострилася. В сорок п’ятому вивезли до Караґанди його дружину Марію, донька Орися переховувалася по людях. Через три роки Марія втекла з далекого Казахстану, щоби долучитися до чоловіка в підпіллі. До підземного схрону забрали й донечку, за якою несамовито полювали емгебисти.

День 11 листопада сорок дев’ятого року видався похмурим. Затягнене темними хмарами небо плакало холодним дощем у передчутті людської трагедії. Емгебисти, яких привів до підпільницької криївки зрадник, верещали в люк:

– Лєв, сдавайса!

Після гучного вибуху кинутої зі схрону в скопище червонопогонників ґранати з-під землі пролунало:

– Українські повстанці катам не здаються!

Три приглушені шаром землі пістолетні вистріли підтвердили сказані слова. Занесені через відчинений люк криївки рвучкими поривами західного вітру холодні дощові краплі остуджували гарячі цівочки крові на скронях сорокашестирічного секретаря районного проводу ОУН Лева – (Степана Григорчука), молодшої від нього на п’ять років коханої дружини й вірної подруги Марії, їхньої нерозквітлої чотирнадцятирічної доньки Орисі. Гірко схлипував мокрим віттям Джурівський ліс.

Через рік, у листопаді п’ятдесятого, відійдуть у вічність кущовий провідник ОУН Залізняк (Дмитро Пантелюк із Новоселиці) і стрілець Валило – Іван Равлюк із Джурова. Десятка видресируваних у спецшколах професійних убивць-облавників, майстрів засідок і провокацій коштуватиме емгебистам смерть двох покутських хліборобів, які, не будучи волячого роду, без вагань поміняли плуг на скоростріл. Той осінній день надовго запам’ятають Новоселиця й довколишні села.

На початку січня сорок п’ятого Євшанові прийшло коротеньке запрошення від крайового провідника ОУН Роберта на святкування Різдва Христового в Космачі. Надрайонного провідника ОУН Городенківщини супроводили Іскра й шість бувалих вояків. Усі повстанці в білих маскувальних накидках поверх уніформи, озброєні автоматами. Коней теж накрили від злого ока білим. Ледь видимі безшумні сани з партизанами казковими привидами пливли сонними нічними селами все вище й вище в гори.

Нескорений гірський Космач колядував, аж зорі зачудовано блимали із закрижанілих небес.

Вставайте, УПісти, до першої зорі,

Дитя Боже привітати разом з сяйвом зорі.

В яслах привітаймо, дар любови даймо,

в Нього віру і надію в серцях зберігаймо.