Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Подобрішав до нормувальника й директор заводоуправління Білоконь. Полковник теж нажив у фронтових бліндажах туберкульоз, й Ольга його підліковувала. Хоч майор Шахов і грівся Осиповим вугіллям, але стежити за Томенчуком не переставав. Як розвідник Осип скрізь відчував за собою невидиме око, тому й далі залишався пильним конспіратором.

Згодом директором заводоуправління став Петро Кирилович Лунюшкін. Хоча високої освіти артилерист-політпрацівник, який одружився в Києві, коли під містом ішли бої, не мав, але читав багато. Ласий був до чарки, любив гроші. Начальником першого цегельного заводу працював колишній прокурор Коршівського району Некряч, який теж водив дружбу зі зеленим змієм. Роботою не переймався. Зранку приймав «дозу» і вмощувався спати. Заводом, де працювали близько трьох сотень робітників, керував фактично Осип Томенчук, який уже добре знав технологічний процес.

По якімсь часі Лунюшкін призначив Осипа Томенчука начальником другого цегельного заводу замість Федора Муравцева, секретаря партійної організації, колишнього капітана-артилериста. Муравцева, який недолюблював Осипа, перевели у відділ постачання.

Безлад у роботі, захаращена сміттям територія, вкрай низька зарплатня робітників – такий спадок дістався новому керівникові. Робітники, здебільшого жителі довколишніх сіл, радо взялися допомагати Томенчукові. За рік завод став першим, значно зросли заробітки. В усіх рапортах і зведеннях відзначалися великі заслуги в усьому комсомольської й партійної організацій. Про начальника, звичайно, не згадувалося ніде.

На цій посаді енерґійний Осип Томенчук допоміг багатьом людям, які поверталися з комуністичних концтаборів. Приймав колишніх політв’язнів на роботу, а ті віддячували йому чесною працею. Заробляли непогано, будували в селах власні хати. Богдан Магас, Марія Іванюк, Калиняк, Михайло Жупанський – далеко не повний перелік політв’язнів, які завдячують Осипові працевлаштуванням, житлом…

Якось до Осипа Томенчука навідався Михайло Беркищук із Малої Кам’янки. Щойно повернувся в рідні краї після десятирічної сибірської каторги. З Михайлом Осип востаннє бачилися восени сорок четвертого на полонині Скуповій, де той завідував повстанським складом боєприпасів. В організаційних справах друзі зустрічалися й раніше. Свого часу Служба безпеки ОУН заслала була Михайла Беркищука до української поліції в Коломиї. Саме за перебування в ній і відбув він термін у концтаборах, оскільки про його повстанське минуле чекісти не знали. Осип допоміг Михайлові влаштуватися на заводі «Сільмаш».

Передполудневого недільного дня влітку п’ятдесят п’ятого Коломиєю гуркотів мотоцикл із коляскою. Коротко диркнув і зупинився коло Осипа, що неквапком ішов до хлібної крамниці. Кермував дужорукий парубок, за його спиною на сидінні вивищувався веселоокий чоловік з памороззю сивини на скронях, а в колясці сидів юнак з уважним поглядом розумних очей. В усіх засмаглі від сонця й вітру обличчя. Найстарший поцікавився, як проїхати до цегельного заводу. Розмовилися. Олексій Манів разом зі старшим сином Ігорем везуть на роботу молодшого Зиновія – випускника Львівського політехнічного інституту.

Осип написав черговому записку, щоби тимчасово розмістив молодого спеціаліста в кімнаті для приїжджих. Скерований зі Львова випускник виявився грамотним фахівцем. Директор заводоуправління Лунюшкін призначив його на найважчу дільницю – майстром обпалу. А вже невдовзі здібний і товариський юнак із Вільхівки Рожнятівського району керував цегельним заводом. Осип безперервно опікувався своїм «хрещеником». Свідома, порядна й працьовита людина, Зиновій Манів на всіх посадах – головного інженера, а відтак директора заводоуправління будматеріалів, голови міськвиконкому, заступника голови облвиконкому – працював сумлінно й чесно, ніколи не забував про родинне коріння. Свого часу допоміг Осипові Томенчуку «пробити» квартиру для політв’язня Марії Іванюк і не тільки для неї… Зиновій Манів дещо знав, а більше здогадувався про Томенчукове минуле, проте не боявся приятелювати з цим опальним чоловіком.

Петра Лунюшкіна зняли з посади за пияцтво. Директором заводоуправління став Анатолій Онищенко, колишній моряк-підводник. Вимогливий і дисциплінований керівник жорстко поводився з підлеглими. З намови секретаря парторганізації він перевів Осипа Томенчука на посаду бухгалтера з капітального будівництва. Проте невдовзі перемістив досвідченого й авторитетного спеціаліста на посаду старшого майстра занепалого третього заводу. Осип і тут швидко зійшовся з начальником підприємства Степаном Мусієнком і механіком Павлом Кондратенком. Обидва – відставні офіцери, зросійщені українці. Друзі-однополчани фаховістю не відзначалися, проте були чесні й працьовиті, не пиячили. Обидва прислухалися до Осипових порад. За кілька місяців завод став працювати краще.

Незважаючи на протести Мусієнка й Кондратенка, Осипа знову перевели на вже звичну посаду старшого майстра відсталого другого заводу. Начальником цього підприємства щойно став Артур Давидович Шорх, який до того працював директором лісокомбінату.

Заводоуправління значно розрослося. До чотирьох коломийських підприємств приєднали Снятинський, Обертинський, Прутівський заводи… Почали створювати відділи. Томенчук очолив відділ організації праці й зарплати.

Часта зміна місць праці аж ніяк не давала змоги втекти з-під опіки винюхувачів-сексотів. Осип постійно відчував на собі їхні сторожкі погляди. Одного з них, Михайла Данищука, впіймав за руку, коли той рився в шухляді стола в його кабінеті. Колишній дільничний міліціонер перейшов на кагебистські хліби. Осип добряче напоїв стукача й той розповів про свою таємну діяльність. Ні Данищукові, ні іншим «засвітленим» донощикам Томенчук не віддячував злом. Тим паче, що некваліфіковані конфіденти не могли виявити жодної «крамоли» в роботі досвідченого розвідника-конспіратора, який успішно працював у ворожому оточенні – німецькому, угорському, польському, московському.

При керівництві заводоуправління будматеріалів працювало чимало порядних людей. Зиновія Маніва на посаді головного інженера замінив Іван Блюс. Свідомий українець із Тернопілля, він надто рано пішов із життя, опромінившись під час служби в армії. Багато років пост голови заводського комітету профспілки займав Дмитро Первусяк із недалеких Семаківців. Чесного, щирого, завжди веселого голову комітету недолюблював секретар парторганізації Григорій Іванович Горбул, відставний полковник-танкіст, чи то за повагу колективу, чи за незмінну вишиванку…

Працюючи завідувачем відділу, Осип Томенчук нерідко давав директорові Зиновію Маніву поради, до яких той із вдячністю прислухався. Саме з його подачі Манів, незважаючи на протести парторга Горбула, призначив начальником цегельного заводу перспективного Івана Симотюка. Від слюсаря до директора заводоуправління піднявся завдяки діловим якостям, порядності й допомозі добрих людей Іван Симотюк. Умілий організатор, невтомний трудівник і грамотний керівник, він вивів Коломийське заводоуправління будматеріалів в одне з найкращих в Україні. Почесний громадянин міста Коломиї Іван Симотюк продовжує сумлінно працювати на керівній посаді.

Якось Зиновія Маніва викликали до міськкому партії й наполегливо «порекомендували» звільнити Осипа Томенчука з посади завідувача відділу. Мовляв, хай іде глину копати… Вишпиговувачі справно відробляли юдині срібняки. Розумний і розважливий Манів запропонував Осипові зайнятися спорудженням будинку відпочинку в Слободі. Місце вибрали гарне, неподалік від дороги, поруч дзюрчить потічок. Осип на якийсь час забрався з-перед сексотських очей. Прихисток, як і в молодості, дали гори.

У січні 1972 року його несподівано викликали до військкомату. В кабінеті на нього вже чекав слідчий обласного управління КГБ Пригорницький. Запровадив колишнього повстанця до приміщення Коломийського КГБ на вулиці Кірова. Там, укотре вже, заставив написати автобіографію. На прощання попередив, що потурбує Осипа ще не раз.

Наступного разу слідчий цікавився колишньою крамницею Вітенка, де Осип працював за німецької окупації. У квартирі над тією крамницею, за леґендою розвідника, проживав якийсь час Курява. У спілкуванні зі слідчим несподівано знов допоміг один факт з автобіографії – дружба з Іваном Ключинським. Виявляється, Пригорницький працював у Калуші слідчим КГБ, а Ключинський – слідчим прокуратури. Вони навіть дружили сім’ями. Тож кагебист не відмовився від Осипового частування в ресторані. Відтоді кожен візит слідчого до Коломиї закінчувався обідом у ресторані. Томенчукові поступово вдалося витягти з Пригорницького, що зацікавлення його особою пов’язане з арештом Куряви, якого всі мали за вбитого. Пригорницький сам заарештував Василя Федюка в Курську і привіз на слідство до Івано-Франківська.

Невдовзі Осипа Томенчука офіційною повісткою викликали як свідка до Івано-Франківська на суд. Судилище над «воскреслим» повітовим провідником організували масштабно. В суді товпилося чимало знайомих підпільників, але ніхто нікого «не впізнав». Федюкові намагаються натягти вину на вищу міру. Серед свідків жорстокий садист-убивця Кордуб, хоча судити за злочини треба було б якраз його. Душогуб почувався впевнено і спокійно, бо всі його вбивства й безчинства санкціонувала радянська влада. Однак на суді їх намагалися перекласти на плечі провідника Куряви. Не вдалося. Більшість привезених для свідчення проти Василя Федюка «не впізнавали» в немолодому вже чоловікові провідника Куряви. «Не впізналися» й Чабан із Курявою. Зачитали на суді й вельми схвальну характеристику на Федюка з його місця праці в Курську. Це, очевидно, теж вплинуло на вирок.

Після суду Пригорницький признався Осипові Томенчуку, що і йому загрожував термін десять років таборів, якби не заступництво Івана Ключинського.

У спорудженому в Слободі Будинку відпочинку Зиновій Манів призначив Осипа директором. Будинок набув доброї слави. Ліс, гори, чисте повітря, смачні страви, добре обслуговування вабили людей з усіх-усюд. Але й тут діяла система підглядання й винюхування. Один житель Слободи навіть записував номери всіх машин, які приїздили до директора.