Розділ «ВЕЖІ ДУЖУ Документально-художня повість»

Молодого, та вже бувалого керівника розвідки вподобав курінний Лісовий. Можливо, бачив у здібному хлопцеві власного сина, залишеного під фашистом у Східній Україні. Командир навіть намагався переманити вдатного розвідника до свого куреня. Дозволу на такий перехід провід, звичайно, не дав. Дуже важливою була оперативна інформація, яку діставали повстанські відділи від Чабанових розвідників.

Пост референта Служби безпеки Кутського району займав Кордуб, чоловік із вузькими монголоїдними очима. Його всі вважали героєм, і мали для того вагомий арґумент. Районний есбіст заквартирував якось у хаті голови Вербівецької сільради, що під Косовом. До сільського керівника завітали в гості начальник районного НКГБ, військовий комісар і районний прокурор. Коли господар щедро напоїв ласих на дармівщину гостей, Кордуб власноруч продірявив із пістолета голови п’яним, як ніч радянським функціонерам. Його помічники забрали в убитих документи й зброю. Не дивно, що після такої зухвало-бездушної операції, яку ретельно спланувало вище керівництво радянських спецслужб, їхній давній аґент Кордуб, що так бездоганно цю операцію провів, користувався неабияким довір’ям повстанців.

У Великому Ріжні боївка Залізняка, що охороняла референта розвідки Чабана, полонила десяток мадярських солдатів, які розпочали в селі звичний грабунок. Ґонведів роззброїли, «переобмундирували» у старий гуцульський одяг і відпустили до своїх. На прощання Залізняк, який знав угорську мову, порадив грабіжникам хутко забиратися через гірський хребет додому. Геройський хлопець із Білоберезки Залізняк добряче повоював із німецькими й мадярськими окупантами, доки не потрапив у засідку «стрибків», і загинув від куль своїх засліплених страхом за власне життя, одурманених краян.

Над гірськими полонинами все частіше розпускаються куполи парашутів московських диверсантів. Майже всі десантовані досить швидко потрапляли до рук повстанських контррозвідників. Парашутисти признавалися, що об’єктом їхнім мала стати УПА, а не мадярські чи німецькі війська. До кожного затриманого працівники Служби безпеки шукали осібного підходу. Велику частину допитаних схиляли до співпраці, переконавши, що на тому боці їх нічого доброго не чекає. Багатьох молодих хлопців після виховної бесіди відпускали. Лише терористів, на чиїх руках була українська кров, судили. Оскільки місць ув’язнень повстанці не мали, то присудом дресированим убивцям був розстріл.

Восени сорок четвертого Карпати заполонили частини Червоної армії, що переслідувала зниклих за Чорногірським хребтом угорців. Усе, що на колесах, рухалося гірськими дорогами, піхотинці пробиралися верхами. Оунівські розвідники жваво поширювали серед солдатів друковані в підпільних друкарнях летючки.

Фронт швидко перейшов на захід. Край запосіла радянська влада з усіма її незмінними атрибутами – насильством, убивствами, грабунками, вивезеннями… Гори й доли захлиналися в брудних хвилях облав і арештів.

Глупої січневої ночі сорок п’ятого Чабан, оминаючи гірські села, брів глибокими снігами до далекої Гриняви. Щокатий місяць вів завзятий бій із нічною темінню. Чорна небесна хлань, то ковтала сріблястого молодця, то випускала з чорної, закритої притулою хмар печі. Крига втоми все дужче й дужче сковувала повстанцеве тіло. Посеред снігового безлюддя теплилася тільки його душа. Лютий мороз лякав гірську тишу гулким потріскуванням дерев. Чабан зупинився край округлої галявини. Просто на нього пливли десятки пар моторошних зловісною мовчазністю зеленкуватих вогників. Вовки! Зіркі провідникові очі вирізнили навіть здоровенного вожака, що ступав опередь зграї. Звір поїдав людину голодними очима. Розвідник відчув, як настовбурчилося під його шапкою волосся. Плавним порухом зняв із плеча автомат, погарячілими враз руками цоркнув примерзлим затвором. Вожак мовчки підняв догори сіру голову й неохоче звернув до лісу.

Різдво 1945 року Чабан святкував у селі Головах у товаристві окружних провідників Сталя, Бориса, Грома… Вечеряли скромно, зате багато колядували. Наступного дня розбредалися снігами врізнобіч, бо зрадники навели на повстанський постій енкаведистів.

Чабан у складі куреня Недобитого рухався на Жаб’є, де лісові нетрі давали прихисток повстанським відділам. У Ясенові провідника звалила підступна недуга. Станичний заопікувався хворим. Зв’язкові відвели провідника до хатини, що, наче орлине гніздо, тулилася до скелі на неприступній кручі над Черемошем. Там добродушні старенькі господарі кілька днів терпляче витягали молодого розвідника з лабет смертельної гарячки, відпоюючи його наварами з різнозела. Невдовзі хворого перенесли до свіжоспорудженої криївки над урвищем. У надійному підземеллі нерідко знаходили прихисток від більшовицьких наскоків і сусіди. Незважаючи на глибокі ранні сніги, досить часто бували тут і облавники. Під землею було чутно стукіт над головами, приглушені грубим шаром ґрунту й каміння команди. До облав додавався повальний тиф, який безжальністю в нищенні повстанців анітрохи не поступався енкаведистам.

У квітні сорок п’ятого, ледь оклигавши від недуги, Чабан подався з гостинного Яворова на Великий Рожин. Мусив відновити втрачені за час тривалої хвороби зв’язки. Брів малоходженими плаями. У густих заростях молодих смерічок, що тупим клином впиралися в село, чутливий ніс уловив запах дешевого одеколону. Повстанці ним не користувалися. Ворожа засідка?! Короткі роздуми знагла обірвали автоматна черга, чужинські окрики. Чимдуж кинувся до лісу, під захист дерев. Кулі шарпали віття над головою, за спиною гупали чобітьми переслідувачі. Не роздумуючи, шугонув у яр із потічком. Петляв, як заєць перед лисом. Під ноги, то справа, то зліва, шелестливо падали скошені чергами деревця. Чабан вихопився на пологіший берег, як переслідуваний олень, помчав рідколіссям. Галаслива погоня не відставала. Попереду замаячів зелений острівець із молодих смерічок, які щільно обступили стару смереку. По-пластунськи пробрався поміж зелених сестричок до товстокорої матері, обплівся довкола неї гарячим тілом і з розбезпеченим пістолетом у руці дослухався до бубна в розпашілих скронях. Але весілля довкола справляла смерть. Хаотичні постріли з автоматів у переплетенні з безладними викриками п’яних облавників то наближалися, то віддалялись.

До поблизького села ледь живий від переохолодження дістався пізньої ночі. В цілковитій темряві, не будячи господарів, пробрався тихцем до стайні, де мирно ремиґала корова. Притулився до теплого боку спокійної тварини й заснув, зігрітий, коротким сном, як у яму впав.

Уранці старенькі господарі розповіли, що вчора ґарнізонники зі «стрибками» до пізньої ночі, мов дідьки по пеклу, гасали за кимось лісом, але, слава Богу, не впіймали. З люті понапивалися й довго бешкетували в селі. Після щедрого сніданку й короткого перепочинку в хаті Чабан поспішив до друзів. Першого знайшов провідника із Кутів – Андрія.

Невдовзі з Андрієм і ще кількома районними провідниками заквартирували в спорудженому посеред грабового ліска курені неподалік Гриняви. За кількасот метрів пильно вдивлялася в грізні гори дерев’яними вишками прикордонна застава. Шукати повстанців у себе під носом більшовики не здогадалися. Поступово відновилися зв’язки, й станичний разом із їжею щодня приносив свіжу кореспонденцію. Підпільники, мов добрі плавці, пірнули під хвилю більшовицьких облав і випливли на поверхню для подальшої боротьби. За тереном, де квартирували провідники, безперервно пильнували під виглядом пастухів оунівські розвідники. До куреня долинали їхнє голосне погейкування й овече блеяння.

Із потеплінням невелика група підпільників на чолі з Чабаном й Андрієм вирушила з-під Гриняви до Дземброні, щоби там стати постоєм на полонині між Смотричем і Чорногорою. Місця були знайомі, тож рухалися досить упевнено й швидко. На привалі біля джерела під розлогою смерекою Андрій раптом виявив, що пропав його пістолет. Стали аналізувати, куди могла подітися зброя. На одній із полонин підпільники перестрибували через високе вориння. Там і міг випасти з кишені пістолет. Бігцем повернулися до перелазу й стали шукати. Зброю у вкритій торішнім листям густій траві знайшов гострозорий Чабан, за що вислухав похвалу на адресу всієї розвідки. Блискучий «вальтер» знову опинився в кишені Андрієвої куртки.

У дорозі їх наздогнав наказ окружного проводу, який велів обидвом негайно прибути до Ясенова. Зупинилися неподалік села в зимарці, що тулилася рубленими стінами до предковічного лісу коло дороги на Устеріки. У просторому дерев’яному приміщенні незабаром заквартирувала й боївка Жаб’євського району. За кілька тижнів зимарка перетворилась на справжню штаб-квартиру, де старшим був Андрій, на той час уже Косівський надрайонний провідник ОУН. Чабана провід призначив надрайонним організаційним референтом. Поступово відновлювалася організаційна сітка, яку добряче пошарпали енкагебисти.

У Красноїллі, куди прибув Чабан, місцева боївка напала на «істрєбітєльний» батальйон. Усіх «стрибків» захопили живцем і тримають під охороною в просторій стодолі. Зброю й амуніцію в полонених забрали. Чабан у процесі допиту вияснив, що майже всі «стрибки»свого часу перебували в повстанських сотнях. На ганебну службу до більшовиків перейшли під примусом. Жоден із захоплених не завинив перед цивільним населенням чи визвольним рухом, тому Чабан узяв на себе ризиковане рішення – відпустити горе-вояків. Кожен «стрибок» перед звільненням пообіцяв організаційному провідникові, що ніколи не націлить зброї проти українських повстанців.

Весілля в карпатських селах бучні й веселі – справжні масові вистави з піснями, музикою, танцями, забавами й жартами. Дійовими особами в них не тільки молодий з молодою, свати, бояри, дружби з дружками, старости, світилки, але й усі запрошені. До шлюбу молодята їдуть на пишно прибраних гуцульських конях. Молода, від цяткованих постолів до барвистого чільця, наче полонинська яскрава квітка під лагідним сонцем. До пари їй і молодий – у вишитій сорочці, кептарі, заквітчаній кресані на гордо піднесеній голові, з блискучою барткою в дужій руці. Гірський розбишака-вітер куйовдить буйні кінські гриви. Мелодійно-заклично видзвонюють намиста й зґарди на дівочих грудях. Деревце, що його приніс із лісу старший дружба, стане весільним після того, як батько причепить до його вершечка китицю з калини, житніх і пшеничних колосків, барвінку, чорнобривців, півнячого пір’я, уквітчаних кольоровими стрічками качанів кукурудзи. Весільне деревце вбирають, чіпляючи до нього квіти в супроводі обрядової пісні. Уже прибране деревце разом із виготовленим вінком віддають молодій, бажаючи їй щастя, злагоди, добра. Надмір непогамованої енерґії гості вихлюпують під чарівні звуки скрипки, цимбалів, бубна то в іскрометно-рвучкій, мов гірські нестримні потоки, «Гуцулці», то в могутньо-грізному, гейби самі Карпати, «Аркані»…

Нічого цього не було на весіллі повстанців Хмари (Лідії Сальваровської) і Завірюхи (Михайла Лазорика), бо весна сорок п’ятого спливала гірськими схилами не тільки талими водами, але й кров’ю – повстанською і ворожою вперемішку. За столом у гостинній хаті Задури у Великому Ріжні навколо прибраного калиною і барвінком весільного калача пообіруч від щасливих молодят сидять десятки два озброєних гостей. Напутнє слово мають повітовий провідник Сковорода, референт розвідки Чабан, найближчі друзі. На столах немає випивки, лишень дуже скромні наїдки, але веселе пожвавлення таки панує. Гості чудово співають. Кожен бажає молодятам щасливого й довгого сімейного життя. Не вийшло. І Ліда, і Михайло невдовзі загинули від рук більшовиків.

У Яворові Чабан несподівано зіткнувся з районним референтом СБ Кордубом. При кожній зустрічі есбіст чомусь намагався піддобритися до провідника повітової розвідки, пропонував різні дрібні послуги, всіляко набивався в приятелі. Жваву зацікавленість виявляв Кордуб до дівчат-розвідниць, які підпорядковувалися референтові розвідки. Допитувався, чому Чабан не вибере собі з-поміж гірських красунь дружини. Похвалився навіть, що сам він одружився вже вп’яте. Всі його попередні жінки, молоді й здорові, на п’ятому-шостому місяці подружнього життя загадково помирали. У кожної лікарський розтин міг би виявити металеву голку в серці. Проте на тілі вбитої жодних слідів не залишалося, тож ніхто не встановив причини раптових смертей вагітних жінок. Багатьох зусиль коштувало Чабанові, щоби стриматися й не розрядити пістолетної обойми простісінько в злодійкувато-нахабні очі жорстокого есбіста. Кордуба він тоді не застрелив, але назавжди прилучив бездушного циніка до своїх особистих ворогів.

Завербований ще тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року, Кордуб, якого дотепні односельці прозвали Петром Покладком, завдав надзвичайно великої шкоди українському визвольному рухові на Кутських теренах. Після розгулу на Прикарпатті й у Карпатах московських «червоної мітли» й «чорної рубахи» підпільний провід задля збереження людей дозволяв повстанцям леґалізовуватися, навіть записуватись у «стрибки». Такі люди зголошувалися до органів радянської влади й давали під тиском обіцянку співпрацювати з нею. А далі кожен чинив, як підказувала йому совість. Більшість поверненців усіляко допомагала повстанцям. Референт районної Служби безпеки Кордуб, він же аґент НКВД, діставав від своїх московських господарів інформацію про осіб, що повернулися з лісу, але не співпрацюють із режимом. Порядні люди десятками гинули від злочинної руки запроданця Кордуба та ще й з ганебним тавром зрадника української нації. Саме так рука перевертня Петра Кузьменюка знищила чесного й відданого справі станичного Великого Ріжна Соловія. Справжніх же виказувачів більшовицький конфідент у машкарі повстанця-есбіста не чіпав.