Розділ «НАСТУП І ВІДХІД АРІЇВ»

І тут на історичну арену виходить, точніше — вдирається юнак незвичайної долі. Він так вразив уяву істориків усіх часів, що навіть про його коня Буцефала буде написано силу-силенну літератури. Ім'я його — Александр Македонський. Кожен учень, кожен гімназист згідно з навчальною програмою мусив знати, що цей освічений, жорстокий і запальний юнак (вихованець Арістотеля!) народився о 9-й ранку 12 березня 357 року до н. е., прожив 32 роки. У 19 літ вступив на царський трон, 12 років воював, здолав і підкорив 14 еллінських і 22 варварські народи, заснував 17 Александрій — міст, розкиданих від Єгипту до Гіндукушу й Гангу, пройшов зі своїми доблесними гоплітами 20 тисяч кілометрів, став царем Азії. Більш непереможних полководців історія не знає, — далеко Наполеонові! Його можна було б назвати царем усього тодішнього світу, коли б… коли б не Скіфія… Велика Скіфія, що встала на його шляху.

Однак дуже багато невідомих подій, пов'язаних з походом Александра, західні дослідники чомусь намагаються не помічати. Так, спочатку був кидок на північ, до задунайських степів, до володінь скіфів. «Переправившись через Дунай і знищивши невеличке містечко, Александр скорив ворожих йому готів і скіфів», — пише француз Анрі Боннар, повторюючи придворних літописців Македонського. Але ж ні! Він їх просто не наздогнав. Повторилася історія з Дарієм І. Летючі кінні загони скіфів баражували степ на обрії і зникали, щойно македонці наближалися до них. Проскакавши від Істру [Нижня течія Дунаю] до Тирасу [Давня назва Дністра], юний завойовник, як у вас кажуть, плюнув та й повернув туди, звідки прибув. Тільки й сказав: «Такий народ перемогти не можна».

Потім розпочалася «грецька місія», мета якої — об'єднати, оживити вимотаний війнами і внутрішніми чварами еллінський світ, прогнати персів з берегів Егейського моря, закрити їхні бази в Середземномор'ї. Розгромивши війська Дарія III при Іссі, Александр з тріумфом пройшов до самого Єгипту, де приніс жертви богам і виявив знаки щонайглибшої шани до тисячолітніх обрядів і містерій. Жерці Єгипту дарували йому всі титули фараонів, обожнювали його.

Александр був більше сином своєї матері Олімпії, нестямної вакханки, що віддавалася богові Діонісу в безумстві танцю, у сп'янінні екстазу, ніж сином царя Македонії Філіппа. Він хотів за всяку ціну одержати відповідь на питання, що мучило з дитинства: хто ж його справжній батько? У пустинному святилищі Амона під час ушанування святих храму, куди полководця допустили жерці, йому підпопів сам Бог: він син Амона-Зевса, він «подвійного народження», зачатий Олімпією від самого Громовержця [Зевс — грецька назва єгипетського бога Амона]. І саме він долею покликаний стати на шляху арієзації світу, порятувати справу Єгипту, зупинити натиск яфетичних народів. З того моменту, як душа Александра пізнала таємницю, його переконаність у своїй єгипетській місії, вважають деякі історики (А. Боннар та ін.), надзвичайно зростає і стає непохитною.

Варто наголосити: «єгипетська місія» Александра (саме так вона відклалася у пам'яті багатьох поколінь) — то «анти-яфетична» (антиарійська), а зрештою, антискіфсько-сколотська місія. Справа в тому, що яфетичні народи в основному заселяли великі північно-східні простори, що йменувалися Великою Скіфією. На південь від Великої Скіфії лежала Персія, теж яфетична країна — антипод хамітського Єгипту [Єгипет у Біблії іноді називається «землею Хамовою». Його також називають ім'ям Міцраіма — одного з синів Хама].

У Єгипті йому було сказано: «Справа Амона, твого справжнього батька, в небезпеці. Не цар Філіпп, котрого ти допоміг убити, твій справжній батько, а Громовержець — Амон». І напівп'яний Александр (до речі, він завжди перебу вав у стані алкогольного сп'яніння, тому й не дивно, що помер у 32 роки від білої гарячки) кинувся у бій.

Македонський рушив у глиб Азії, маючи військо приблиз но в 100 разів менше, ніж у «царя Азії» Дарія III. Уявіть собі: від 1 до 100 за однакового озброєння! Його блискучі перемо ги просто неймовірні, якщо підходити до них традиційно. За бігаючи наперед, скажемо: так само важко пояснити з позицій здорового глузду і його наступні поразки та відступи в Індії, Середній Азії, які звели нанівець попередні тріумфи полко водця.

Що я хочу цим сказати? А ось що. Візьмемо для прикладу одну з битв — битву під містечком Гавгамели, неподалік руїн Ніневії. У Дарія — дуже досвідченого полководця — більш як мільйон воїнів, у тому числі до 50 тисяч кіннотників, що за ймали досить зручні позиції. Александр мав у своєму розпо рядженні близько 5 тисяч кіннотників і 30 тисяч піхотинців. Результати битви: розгром Дарія, котрий тікає і ховається в горах; у македонців втрати становлять 100 чоловік убитих, у персів — 400 тисяч.

— Та як це можливо?.. — перебиваю Гуру питанням.

— Це втручання чинника X, який ви, матеріалісти, нази ваєте збігом обставин. Однак тут ніякого збігу обставин не було. Мільйонна, добре озброєна армія оточила 30 тисяч гоплітів. І раптом… напівп'яний Александр з палаючими очима, яскраво-білим султаном на шоломі, із загоном охоронців врі зається в щільні шеренги противника. Він, як богатир у били ні: «Праворуч махне — ляже вулиця, ліворуч махне — провулочок». Куди Александр не ступав на полі бою в радіусі 20 метрів, якась невідома сила збивала з ніг і відкидала маси воїнів, перекидала на спини коней. Панічний жах передавався від ближчих до дальших рядів, і незабаром вся мільйонна маса перського війська почала тікати, знищуючи в товкотнечі сама себе.

— Але чому? Як?

— Це Шамбала — невидимий парапсихологічний вплив… Характерно, що цього разу він був видимий — над рівниною, де роїлися в битві люди, завис НЛО (про це йдеться в багатьох хроніках). Однак за всім цим стояла Шамбала — покровитель хамітського Єгипту. Не вірите?

— Ні, звичайно.

— Тоді поясніть самі, — посміхнувся Гуру. Я не знав, що відповісти.

Від автора:

Через два роки після тієї розмови, навесні 1976 року, до новосибірського Академмістечка приїхав нікому не відомий тоді історик Л. Гумільов з циклом публічних лекцій під загальною назвою «Проблема царів» [Інтелектуали, що групувалися довкола Будинку вчених Сибірського відділення АН СРСР, тоді мали можливість запрошувати до себе «екзотичних особистостей». У листопаді 1972 року вони запросили навіть О. Солженіцина, що спричинило переполох у місцевих парторганах. Солженіцин, правда, так і не потрапив до Академмістечка (каюсь, я разом із секретарем райкому партії Р. Т. Яновським брав участь в акції «недопущення» опального письменника до наукового центру Сибіру)]. Йому з великими ваганнями дозволили прочитати лише 5 лекцій (про Цезаря, Македонського, Чингісхана, Наполеона), і то з умовою: не торкатися історії Росії XX століття і взагалі нової історії, особливо радянського періоду. Мені доручили опікати, точніше — стежити за ним. Ми зблизилися: після лекцій я двічі запрошував вченого на вечерю. В домашній обстановці він говорив мені те, чого не міг сказати в аудиторії. За його словами, Македонський мав унікальне (сильне) біополе. Перебуваючи в граничному збудженні, він вводив людей у транс в радіусі до 20 метрів. Такими здібностями, але меншою мірою були наділені Наполеон, Гїтлер, Сталін. Це нагадує масовий гіпноз, але не зовсім… Лев Миколайович підтвердив розповідь Гуру про дивний перебіг битви Македонського з персами, але пов'язав ці химери не з НЛО та Шамбалою, а з біополем полководця.

— Після здобуття титулу царя, — вів далі Гуру, — Александр мав проміжну мету — ліквідувати Великий арійський пояс (Гімалаї — Алтай — Кавказ — Карпати) й розгромити Скіфію, заснувавши безліч грецьких міст — Александрій — з єгипетськими богами та святилищами на Алтаї, у Північній Припонтиді, особливо в Подніпров'ї.

Куди втік Дарій III з рештками перського війська? Виявляється, на північ, до тих самих скіфів, своїх братів по духу. Македонський рушив до Каспійських воріт, потім увійшов у зону арійського поясу і тут наштовхнувся на гнучку, наче вібруючу, але міцну, непорушну стіну. Такою стіною були скіфи, котрі нависали з півночі, з берегів Борисфена й Танаїсу, вимотували військо й, нарешті, повністю розбили передові загони завойовників. Це сталося на берегах Яксарту (Сирдар'ї).

Численні радники намагалися втягнути Македонського в скіфську кампанію, підштовхували його піти на захід і зруйнувати арійський пояс.

Але скіфи поставили надійний заслін завойовникові, повели війну на знищення фаланг Дворогого (так звали скіфи Александра).