Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Ти певен, Петре? — уже котрий раз питав Заганський.

— Певен, певен, — роздратовано відповів Курасов.

— А ти пам'ятаєш, що його приголубив сам Пулька?

— Я-то пам'ятаю. А от Пулька про нього давно забув. Я стежив пильно. Я думав, що Пулька лишив його тут своїм шпигуном, але ні разу ніхто від Пульки до нього на зв'язок не приходив. Та й не в цьому взагалі справа. Мені важливо одне: Пулька висадив мене із штабу за втрату бойового духу і пильності, а я сам приведу на аркані червоного агента. Я ж певен, що Сорокіна підкинули сюди комуністи. Він такий же Сорокін, як я Наполеон, і, коли я його приведу, вирішувати питання про мій бойовий дух буде вже не Пулька, а сам Власов. Не щодня генералові щастить схопити такого звіра. Я повернусь у головний штаб, ось побачиш.

— Усе це так, — погодився Заганський. — Ну, а що, коли промах? Якщо він на твій гачок не полізе? Що тоді?

— Тоді гнити мені в цьому госпіталі до кінця днів своїх, — сказав Курасов і вилаявся. — Полізе, чортяка! — Він стукнув кулаком по столу. — Я ж бачу його наскрізь! Як головень ходить навколо наживки: і хочеться йому, і страшно. Можливо, заради мене одного він і не рискнув би, та коли мова піде і про тебе, — я говорив йому, що ти при самому Власові працюєш, — ковтне, голову даю, ковтне.

— Між іншим, уже десята година, — зауважив Заганський.

— Знаєш що, Курасов підвівся. — Ходім до нього, візьмемо його нахрапом. Тільки тримайся твердо нашого плану, і все буде гаразд.

Найменше чекав Добринін, що Курасов і його друг Заганський з'являться до нього самі.

Добринін устав з постелі, опустив штору на вікні і засвітив припасовану на стіні гасову лампу. Курасов познайомив Добриніна з своїм другом. Це був дебелий чолов'яга років сорока п'яти, з наголо побритою масивною головою. У нього були якісь ліниві світло-сірі очі, і сам він здавався лінивим і флегматичним.

Вони сіли до столу, і Курасов зразу, повів мову про справи.

— Ну от, Сорокін, як кажуть, не йде гора до Магомета, він сам іде до неї. Обставини беруть нас за горло, і ми відкладати більше не можемо. Петре, скажи своє слово.

— Я двічі не вирішую, — похмуро сказав Заганський. — Не в моїй звичці. У мене все готове: пачка важливих документів штабу і поіменний список усіх великих і малих ватажків власовської банди. Якщо вдасться, я їм ще залишу подаруночок у льоху головного штабу — двадцять кілограмів вибухівки з механізмом уповільненої дії. Але чекати я більше не можу. Надокучило слухати, — він кивнув на Курасова, — як він, наче Керенський, діє тут у ролі головноумовляючого, і все без наслідків. Не підете ви, я сам піду, один.

— Ти даремно на мене, Петре, нападаєш, — ображено сказав Курасов. — Ти ж мені не раз говорив, що Сорокіна треба перевіряти і перевіряти. Хіба ти цього не казав?

— Казав. — Заганський обернувся до Добриніна. — Звісно, з вами йти, що називається, зручніше і певніше. Ви ж не будете заперечувати, при нагоді, що ініціатива була наша з Курасовим, га?

— Ініціатива справді ваша, — повільно проказав Добринін.

Курасов почав викладати свій план переходу. У нього, виявляється, все було вже продумано: і маршрут, і графік руху, і документи, і версія на випадок затримання їх німцями. І навіть харчі на час переходу. План був ретельно розроблений у кожній деталі, і Добринін не міг не бачити за цим турботи Курасова про успішний перехід. Але чомусь Заганський слухав план Курасова з лінивою усмішкою і, коли той замовк, спитав:

— У тебе все оце, що за планом, готове?

— Ну що ти? — Курасов здивовано подивився на друга. — Тут роботи ще тижнів на два.

— Ну, тоді знай ось що: іти ми повинні післязавтра або, на крайній випадок, у середу.