Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Я на нараді образився на вас. Хоч би натякнули про це.

— Нам краще, коли про нас говорять менше, — усміхнувся Марков.

— Ну й народ! — розсміявся товариш Олексій. — Я висловив свою образу на вас Старкову, так він відповів ще гостріше. «Я, — каже, — не знав, що там діяли наші люди. І ви, — каже, — не знаєте». Бачив? До речі, як справи у вашого чоловіка, який проник до власовців? Мої люди кажуть, що там сволота на сволоті сидить і сволотою поганяє. Ми перестали шукати там опори і вирішили просто влаштувати цій банді партизанську баню.

— Коли?

— Ось трохи мороз відпустить, ми цю їхню філію у селищі шкіряного заводу закриємо на переоблік. Нам їхня друкарня потрібна. Визволимо місто, а газету ні на чому друкувати.

— Моя людина там працює, але поки що нічого істотного її робота не дала, — сказав Марков.

— Чи не допоможе він нам, коли ми здійснюватимемо операцію?

— Звичайно, допоможе.

Марков вирішив, що, як тільки повернеться до своїх, через Кравцова передасть Добриніну, щоб той кинув забарну метушню з начальником госпіталю і чекав партизанського наскоку. На допомогу йому треба буде підкинути двох хлопців із групи Будницького. Втрьох вони зможуть добре допомогти партизанам. Збережуть, зокрема, друкарню. Після прийнятого рішення у Маркова на душі стало легше.

Обговоривши всі невідкладні і майбутні справи, Марков і товариш Олексій уже хотіли прощатись. Саме тоді в кімнату увійшов худенький хлопчина. Він хотів сказати щось секретареві обкому, але зупинився і виразно поглянув на Маркова.

— Говори, говори, — сказав йому товариш Олексій.

— Я прийняв радіоповідомлення із Веліжа: учора вночі гестапо взяло Кравченка, Набутського і Соловйову.

— Ах ти, хай йому чорт! Ex! — вигукнув товариш Олексій. — Ex… — ще раз повторив він тихо. Потім вирвав з блокнота аркуш і швидко щось написав на ньому.

— Зараз же передай це Шумському і Горєву та поклич мене, коли на зв'язку буде Сокольонок.

Радист вийшов. Товариш Олексій підвівся і почав ходити по кімнаті вздовж стола.

— Я ще в перший місяць підпілля якось подумав, — сказав він, зупинившись коло Маркова, — до всього доведеться звикнути, навіть до втрати своїх людей. Ні! Як би не так! Скільки ми втратили золотих людей, самовідданих комуністів, справжніх героїв! Як подумаєш, душа болить! Ото б закричати… — Довго в кімнаті панувала тиша, в якій чути було лише важкі його кроки. Обличчя в нього за цей час мов постаріло. Він якось винувато подивився на Маркова і тихо сказав: — Не можу я до цього звикнути, не можу. — Він знову довго мовчав, потім сказав з прикрістю: — Сил у мене у Веліжі малувато, а то б я тих людей виручив. Та нічого, може, ще щось у нас вийде. Ви ж не зволікайте, будь ласка, з вашими диверсіями в місті. А тепер давайте попрощаємось, а то вже запівніч…

Марков повернувся до свого підземного сховища. Коля, який зустрів його, як належить комендантові, виструнчився і доповів, що на базі все гаразд. Покосившись у куток, де спала Галя Громова (головою до рації), Коля тихо додав:

— Радист на вахті.

— Ти, я бачу, не тільки комендант, а ще й адвокат. Гаразд, хай спить. Але через десять хвилин розбудити.

— Ну що ви? Побачите, за п'ять хвилин до сеансу вона сама підхопиться, як по будильнику.