Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

Після цього випадку Рудін і Андросов ще не раз скористаються таким способом повернення полонених на Батьківщину.

Пам'ятаючи про головну свою мету, Рудін робив усе, щоб зблизитися з Фогелем — начальником школи, який відав також агентурним зв'язком. На самому початку він зробив прикру помилку, якої не міг виправити і досі. Винен у цій помилці був Андросов, бо він охарактеризував Фогеля як дуже примітивного, типового наці середньої руки. І коли у Рудіна з'явилась перша можливість поговорити з Фогелем, він насамперед пустив у хід елементарні лестощі.

— Я бачу, яку колосальну роботу ви проводите, — сказав йому Рудін, — і дивуюсь, чому вам не присвоєно вище й достойніше звання.

Фогель уважно подивився на нього і сказав:

— Звання — це не більше як приставка до імені. А розуму людині воно нічого не додає.— Він холодно усміхнувся. — А іноді й відбирає. Це коли людина відхопить непосильне їй звання.

— Але я бачу тут людей, — вів далі свою лінію Рудін, — які виконують значно меншу роботу, а звання мають високе. Я цього не розумію.

— В такій справі, як наша, — серйозно сказав Фогель, — банк підраховують після гри. А в справжній грі генерали й фельдфебелі мають однакові шанси. Успіх вирішує уміння грати.

Рудін уже зрозумів, що Фогель зовсім не такий примітивний, яким здавався Андросову.

Увечері співробітники «Сатурна» дивилися кінофільм. Мабуть, з метою покращити їхні знання про Росію, показували зварганену німцями сентиментальну, банальну картину з життя російського композитора Чайковського. У залі, де демонструвався фільм, Рудін опинився поруч з Фогелем. Уже на початку фільму Фогель став кидати глузливі репліки. А в середині фільму він торкнув Рудіна за руку і тихо сказав:

— Хоч яка мила наша кінозірка Зара Леандер, та чи не краще цей вечір провести в товаристві натуральних зірок?

— Згоден, — відповів Рудін.

Вони вийшли на вулицю й попрямували до центра міста. Вечір був ніжний, теплий, і, наче на замовлення, чорне оксамитове небо було густо всіяне зорями. На вулицях жодної душі. Єдиний звук — ковані кроки патрулів. Патрулі раз у раз спиняли їх, але, впізнавши, з ким мають справу, клацали підборами і квапились іти геть.

— Ця наша пильність мені набридла, — розсміявся Фогель після чергової зустрічі з патрулем. — Ходімо в міський парк, посидимо, у мене там є уподобане місце.

Незабаром вони вже сиділи на лавці біля ставу під високою скрипучою сосною.

— Люблю слухати цю сосну, — сказав Фогель. — Вона мовби крекче від старості, але погляньте, яка ще міцна. Є отакі старі: переживуть інших молодих, а крекчуть, крекчуть, щоб усі знали про їхню старість і поважали її…— І без паузи спитав: — Що ви скажете про цей фільм?

— Що ж тут скажеш? Погано, дуже погано, — не кваплячись відповів Рудін. Творці цієї картини блукали в пітьмі і йшли на світло, яке вони самі засвітили.

— Я не зовсім вас зрозумів, — сказав Фогель.

— Фільм про Чайковського — це фільм про Росію, — вів далі Рудін. — А вона для авторів картини — пітьма. І щоб вибратися з цієї пітьми, вони вдалися до дешевої сентиментальності — це завжди діє; вульгарна пісенька теж діє, нерозділене кохання — теж вірний козир. І, скажіть, яке значення має для тих, хто слухає музику великого Чайковського, щасливою чи гіркою була його особиста доля?

— Я теж думав про це, — сказав Фотель. — Між іншим, у мене дома є кілька пластинок; його музика вражає своєю чистотою, особливо Третя симфонія. Коли я бачу тутешні пейзажі, завжди чую цю музику. І про головне, заради чого він жив, автори фільму умудрились нічого не сказати… — Фогель раптом засміявся. — Наша робота в чомусь буває схожа на цей фільм. Діємо ми в Росії, а основної її специфіки не враховуємо або, чесно кажучи, не знаємо її.

Рудін промовчав.