Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Ми повінчалися в день, коли наші війська вступили у Францію, — почав розповідати Фогель. — Через місяць я вже був у Парижі. Вона туди до мене приїжджала. Ви ніколи не були в Парижі?

— Ні.

— По-моєму, найкраще місто на землі. Воно створене для кохання. Ми з Ренатою провели там незабутній час. Тоді з Парижа все здавалося інакшим, навіть подальший хід історії, навіть Росія з її грізною таємничістю. Ми з Ренатою вирішили тоді, що в нас буде дитина і ми назвемо її Адольфом. Але, на жаль, виявилось, що вона не зможе родити. Я не повірив своїм лікарям, показав її французьким. Вони сказали те ж саме. От так скоро прийшло до нас перше горе…

Фогель розповідав усе це з типовою німецькою сентиментальністю, в якій для нього органічно зливались і історія Німеччини, і нездатність дружини до дітонародження, і їхня фанатична любов до Гітлера, що його ім'ям вони хотіли назвати сина.

Рудін слухав Фогеля з величезною цікавістю, бо в його розповіді була не тільки ця одвічна німецька сентиментальність, у ній відчувалося значно важливіше — настрій сліпого посіпаки гітлеризму.

— Ви сказали — перше горе. Потім сталося що-небудь ще? — співчутливо спитав Рудін.

Фогель зітхнув.

— Потім почалася ця війна.

Вони помовчали.

— А чому ви не викличете дружину сюди? Адже це нібито дозволяється? — спитав Рудін.

Фогель розвів руки:

— Що ви, Крамер! Вони ж не уявляють, у яких собачих умовах ми тут живемо. Сьогодні я одержав листа. Дружина просить мене не засиджуватись допізна в коктейль-барах, як я це робив у Парижі.— Фогель засміявся. — А минулого тижня вона прислала мені французький екстракт для ванни, пише, що він робить шкіру оксамитною. Ви розумієте, Крамер, з якого неба Рената дивиться на наше життя в тутешніх умовах? Вона виросла в родині, де панує переконання, що перша ранкова кава має бути подана в ліжко.

— Вона з багатої сім'ї?

— Так. Дуже. Коли я одружився, товариші називали мене щасливчиком. Тоді і я так думав. А тепер знаєте, що я думаю? Перед обличчям війни всі рівні, а багаті люди в ній ще нещасніші, ніж бідні. Коли б трапилось лихо, моя Рената не пережила б. Ці люди трагічно не готові до труднощів.

— Яке лихо? Ви ж не на фронті. Повернетесь додому й заживете, як захочете. Вранці кава в ліжку, — їй-богу, це, мабуть, непогано!

Фогель повернувся до Рудіна і мовчки дивився на нього. Його очей у темряві не було видно, та Рудін уявляв собі їхній вираз і з нетерпінням чекав відвертості. Але Фогель сказав:

— Я безмежно вірю в геній фюрера і в німецьку армію.

«Навіщо він це сказав? — подумав Рудін. — Що ховається за цим? Поправка до зайвої відвертості? Виклик на розмову?»

Рудін мовчав і чекав. Можливий розвиток розмови був надто гострим і небезпечним.

— А втім, ви ж тільки наполовину німець, — посміхнувся Фотель, — ви, мабуть, ніколи не зрозумієте нашої віри у фюрера.