Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Як усе це виглядатиме практично? — спитав Зомбах.

— Поки що ніяк. Але ви, приміром, у розмові з Мюллером, до слова, цю мою ідею повідомте. У запитальній формі я йому її вже виклав. Ви можете сказати, що про це я радився з вами. Скажіть, що вам ця ідея подобається.

— Вона мені не подобається, — сказав Зомбах.

— Пауль, — докірливо сказав Канаріс, — ми з вами розвідники, хитрощі — наша зброя. Навіщо вам треба, щоб хтось цікавився паперами у вашому письмовому столі? Адже це питання мікротактики. А головна мета у вас і в мене одна — зробити все для перемоги рейху. А коли в Берліні я тому ж Кальтенбрунеру, а ви тут Мюллеру дамо зрозуміти, що їхня таємна метушня не що інше, як спроба поповзом просунутись у широко розчинені двері, ми примусимо їх відмовитись од такої тактики. Вони ж люди розумні. Адже все так просто: ми не повинні заважати один одному.

— Це я розумію, — сказав Зомбах.

— А коли обстановка вимагатиме об'єднання наших зусиль, ми це зробимо, — скінчив Канаріс.

Обмірковуючи згодом свою розмову з Зомбахом, Канаріс у думках хвалив себе за те, що не відкрив йому всіх своїх карт: полковник все-таки тонкощів ситуації до кінця не розуміє і не зрозуміє…

Увечері адмірал провів нараду з відповідальними співробітниками «Сатурна». Лишився нею задоволений. Завдання тотального закидання агентури в зону Москви вирішувалось непогано. Він здивувався, дізнавшись, яка кількість агентів пройшла через «Сатурн» за останні місяці. Навіть трохи засумнівався. Після наради він попросив Зомбаха представити йому кого-небудь, хто в апараті «Сатурна» відбирає агентів.

Зомбах викликав Рудіна, попередивши Канаріса, хто він, звідки взявся, і атестувавши його як найздібнішого працівника.

Рудіну не сказали, хто хоче з ним розмовляти, але, як тільки він зайшов до кабінету і побачив край вікна невисоку людину з великою сивою головою, він зразу впізнав, хто це, і весь внутрішньо мобілізувався. Проте страху не відчував.

— Пане Крамер, хоч ви по крові німець, — Канаріс зробив паузу, пильно дивлячись на Рудіна, — все ж, якщо розглядати вас діалектично, — адмірал усміхнувся, — ви більше росіянин. Чого ви посміхаєтесь?

— Я мимохіть пригадав, — відказав Рудін, — що в моєму, блаженної пам'яті, партизанському загоні мені щодня нагадували, що я німець, і звали мене Півфріц.

Канаріс засміявся.

— Півфріц? Це дуже точно.

— Але образливо, — зауважив Рудін.

— Що образливо? — швидко спитав Канаріс— Що півфріц? А не повний? Чи що не повний Іван?

— Коротка відповідь нічого вам не пояснить, — відказав Рудін. — А заглиблюватись у психологічний самоаналіз я не вважаю за можливе, цінуючи ваш час.

— І все-таки мені надзвичайно цікаво, навіть важливо знати, як влаштована ваша душа півнімця з Країни Рад. — Канаріс, доброзичливо посміхаючись, дивився на Рудіна своїми, чорними блискучими очима, але Рудін усім єством своїм відчував, яка серйозна і відповідальна для нього ця розмова.

Помовчавши, Рудін почав твердо і з ледь помітною злістю в голосі:

— Я приблизно догадуюсь, що вас найбільше цікавить, і скажу прямо: ще з інститутської лави я відчував, як мені не довіряють через те, що я німець. Після інституту я зіткнувся з тим, що графа «Національність» в анкеті закриває переді мною двері до роботи, яка мене цікавила. Словом, коли б моє радянське життя не нагадувало мені так настирливо, що я не росіянин, навряд чи я зараз мав би честь розмовляти з вами.