Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Так, так, — поквапився Мюллер. — Грудневі радощі панів комуністів виявились короткочасними. І, звісно ж, коли там, на фронті, справи йдуть так добре, і своя робота тут здається і кориснішою, і благополучнішою.

— Даремно, — сухо сказав Канаріс. Він грався з Мюллером, як кіт з мишею. — Даремно, підполковнику. Наша робота поки що не достойна подвигу армії нашого фюрера.

— В цьому розумінні — так, звичайно, — квапливо погодився Мюллер.

— А яке ж може бути розуміння ще? — здивувався Канаріс.

Мюллер збагнув, що найкраще мовчати.

— І саме в цьому розумінні наші справи тривожать, — вів далі Канаріс. — Якщо погодитись з образним висловом фельдмаршала Клюге, що Москва — серце Рад, то дії фюрера на фронті можна вважати операцією по знекровленню більшовицького серця. Але хіба не є нашим святим обов'язком допомогти армії і зруйнувати серце ворога зсередини? Так і тільки так ми повинні цілитись і в цьому плані продумати всю свою діяльність. Наприклад, проблема така: чи не пора нам об'єднати наші зусилля із зусиллями служби безпеки? Спертися на її бойовий досвід? Га?

Мюллер мовчав і почував себе дуже погано; він пам'ятав, як обпікся на цій темі в Смоленську. Невже Канаріс все-таки знає про його зустріч з Кальтенбрунером і саме тому заговорив про об'єднання зусиль?

Канаріс, добре знаючи, що відповіді співрозмовника на його запитання не буде, сказав:

— Розпорядіться, будь ласка, щоб розбудили Зомбаха.

Мюллер уже потягся рукою до кнопки дзвінка, але Канаріс зупинив його.

— А втім, не треба. Хай ваш ад'ютант проведе мене до нього на квартиру.

— Я сам проведу вас, — сказав Мюллер. — У мене новий ад'ютант, він ще нічого тут не знає.

— Так, я зовсім забув… — похитав головою Канаріс. — У вас же сталося нещастя з ад'ютантом. Так нічого і не з'ясувалося? Убивць не знайшли?

— Ні, але вбивці відомі — партизани.

— Капітан Ноель, якщо мене не зраджує пам'ять? Я його трохи пригадую.

Мюллер підвівся.

— Дозвольте провести вас до полковника Зомбаха?

— Не варто, підполковнику, я вже й так відібрав у вас багато робочого часу. — Канаріс швидко підійшов до вікна. — Здається, отой особнячок, де дві берізки? Я сам, я сам. Увечері ми ще побачимось.

З глибини кабінету, не підходячи до вікна, Мюллер бачив, як Канаріс, заклавши руки за спину, повільно перейшов вулицю і повернув за ріг особняка Зомбаха. Мюллер був неабияк стурбований і сердився на себе, що не зміг провести гідно цю розмову і, наче сліпа миша, раз у раз потрапляв у пастку.

Передчуття не обманювали Мюллера: Канаріс справді знав про його зустріч з Кальтенбрунером. Саме з цього він і почав свою конфіденціальну розмову з Зомбахом.