Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Все? — холодно спитав Рудін.

— Ні, Крамер, не все, — серйозно і багатозначно сказав Фогель. — Не допустити самовбивства свого Марата я міг би й без вашої консультації. Є оправа, де потрібна ваша порада. — Він вийняв з папки бланк радіограми. — Справа така. Один наш агент осідлав вашого Льва Толстого. Так, так, не дивуйтесь. Він базується під Тулою, в містечку Ясна Поляна, де колись жив Толстой. Ви знаєте?

— Звичайно. Там музей.

— Музей нас не цікавить. Головне завдання агента — залізниця і станція. Але базується агент у селищі при музеї, там він живе й працює. Це місце півтора місяця було в наших руках, потім ми звідти пішли. А приблизно через місяць, тобто на початку цього року, ми через лінію фронту просунули туди агента. Він влаштувався робітником по відновленню музею і, судячи з деяких ознак, осів там дуже міцно. На фронті він втратив око, у нього й кличка тепер Циклоп. Становище інваліда, увільненого від військової служби, і дуже хороші наші документи роблять його невразливим. Але, на жаль, на цьому його плюси кінчаються і починаються мінуси, з яких головний — відсутність необхідної розвідникові кмітливості.— Фогель розсміявся. — Решту мінусів можна і не брати до уваги. Мені доводиться по радіо водити його за руку, як рахітичну дитину. Проте дещо він все-таки робить. Місяць я добивався, щоб він завербував кого-небудь на допомогу собі. Наштовхував його на працівників залізниці. І от, нарешті, він повідомляє, що об'єкт для вербування знайдено. — Фогель глянув на радіограму. — Виконроб ремонтно-відбудовного поїзда. Що це таке? Виконроб?

Це скорочення слів: виконавець робіт.

Тобто, простіше кажучи, робітник?

— Ні. Він над робітниками, він безпосередній керівник роботами.

— О! — здивовано сказав Фогель. — Дивись, кого набачив наш одноокий! Загалом постать варта того, щоб на неї витрачати гроші?

— Цілком.

— Дякую, Крамер. Тенор ви можете йти досипати. Прошу вибачити, але справді ви були мені потрібні.

— Я вимотаний до краю, — сумовито сказав Рудін. — Начальство думає, мабуть, що я двожильний. Ще місяць такої роботи, і я впаду, слово честі.

Фогель співчутливо поглянув на нього і сказав:

— Я поговорю про це із Зомбахом. На добраніч.

— Спасибі.

Повертаючись до своєї кімнати, Рудін не відчував ні найменшої втоми. Прийшовши додому, він написав донесення Маркову.

«Повідомляю дані про двох агентів. Перший — у Москві. Кличка — Марат. Цим ім'ям підписує радіодонесення. Живе в родичів у будинку, відділеному вузьким провулком від будівлі Всесоюзного радіокомітету. З свого вікна бачить там на другому поверсі великий кабінет, хазяїн якого сидить біля вікна. Агент пропонував замах на хазяїна кабінету. Вирішили, що ефективніше висадити в повітря будівлю.

Другий перебуває в Ясній Поляні. Працює на відновленні музею. Кличка — Циклоп, він з одним оком. Нині пробує завербувати виконроба ремонтно-відбудовного поїзда. Привіт. Рудін».

Об одинадцятій тридцять ранку ця шифровка була в Бабакіна. О дванадцятій десять її вже читав Марков. О дванадцятій п'ятдесят її поклали на стіл Старкову в Москві. О тринадцятій тридцять дві бригади оперативних працівників уже шукали Марата і Циклопа. Треба було взяти їх під нагляд.

Весь день у Рудіна був піднесений, веселий настрій. Навіть морока з полоненими не здалась йому обтяжливою, хоч перед ним, як на підбір, проходили слизькі, гидотні особи, готові за сочевичну юшку на все. На все, але не на те, щоб стати кваліфікованими агентами абверу. Рудіну навіть стало смішно від думки, що його товариші там, у Москві, можуть образитися на нього за те, що їм доводиться мати справу з такою поганню. Ні, ні, панове, як завгодно гучно і барвисто називайте свої зусилля — тотальне закидання, насичення радянського простору гніздами абверу, все одно головним вашим контингентом були й будуть оці покидьки, що не мають нічого спільногоз нашим народом. А їхніми руками багато вам не зробити…

Уже пізненько Рудін пішов вечеряти. І як тільки вийшов на вулицю, до нього з доброго дива причепилася смішна і досить безглузда мелодія на слова «…що без води і туди і ні сюди». Втім, не так уже з доброго дива: вони з дружиною виспівували цю пісеньку минулого року на дачі. Це була їхня перша дача. Не маючи досвіду, вони найняли тісний і жаркий верх. По воду доводилось ходити до колонки майже за кілометр. Його дружина заспівувала: «Без води і ні туди і ні сюди», — це означало, що Рудіну треба брати відра і йти по воду. Але все це вони сприймали легко. Життя здавалось таким чудовим і безтурботним.