Розділ «Частина друга «ЗІЛЛЕ» ГРАЄ…»

— Це також не ваш клопіт, — усміхнувся генерал.

— Ясно.

Потім генерал розпитував його про настрої, про те, що говорять солдати про війну і ще про щось. Але це справи вже не стосувалось, і тепер Тихомиров не міг навіть пригадати ні запитань генерала, ні своїх відповідей. Мабуть, знову сипав своє «так точно»…

Тихомиров стривожено озирнувся: щось сталося, але що саме, він ще не розумів. Виявляється, перестав шуміти набридливий дощ. Небо на сході ледь помітно просвітліло, а там, де ось-ось мало зайти сонце, над обрієм з'явився вузенький рожевий просвіт, що відділив сіре небо від сірої землі.

— Розгодинюється, — тихо сказав Кравченко. — Чого доброго, за ніч підсохне, коли б ранком, сволота, не заворушилась…

Тихомиров змовчав.

Темніло швидко. Почалося нічне життя фронту. То гам, то тут повільно здіймалися, розсипалися й танули в чорному океані ракети. На великій висоті через фронт у наш тил пролетів літак. Зенітки чомусь мовчали: мабуть, літак був для них недосяжний. Десь далеко зліва басовито пророкотав важкий кулемет німців. Траса кулемета пішла вгору. Мабуть, німець заклав нову стрічку і рішив перевірити кулемет. Тихомиров спостерігав усе це, намагаючись одразу ж пояснити собі кожен факт. Особливо пильно він стежив за сектором нічийної землі, що лежав просто перед ним. Але тут не відбувалося нічого. За весь вечір примітив лише одне — там, де яр виходив до позиції противника, мигнув промінчик світла.

Або хтось неакуратно засвітив ліхтарик, або прикурив від запальнички. Кравченко теж бачив це і шепнув:

— Дати б чергу по цьому місцю, щоб не думали, ніби ми спимо.

— Відставити! — хрипким голосом наказав Тихомиров і подумав, що час, мабуть, пояснити Кравченкові завдання. — Ти от що врахуй, — суворо сказав він. — Що б не трапилося, без мого наказу вогню не відкривати, і ні звуку, наче нас тут і нема.

Кравченко здивовано поглянув на комбата.

— А якщо він, сволота, опиниться перед самим окопом? Теж чекати наказу?

— Без мого наказу ні звуку, зрозумів?

— Зрозумів. — Кравченко помовчав. — Усе зрозуміло. Він мене буде на мушку брати, а я: «Що накажете, товаришу комбат?»

— Дурниці мелеш, — не дуже строго зауважив Тихомиров. Він любив Кравченка — досвідченого і сміливого солдата, який умів у найтяжчих умовах діяти ініціативно. Сам не раз хвалив його за це перед строєм і навіть нагородив медаллю «За відвагу». — Бувають, Кравченко, накази, — повчально заговорив Тихомиров, — які не те, що рядовому, а й мені обмірковувати не можна. От сьогодні ми такий наказ якраз і виконуємо усім своїм переднім краєм. Що б не сталося, повинні мовчати, ніби ми нічого не бачимо й нічого не чуємо…

Бісова тиша — ні звуку. Іншим разом Тихомиров радів би з такої спокійної ночі, а зараз він боявся, незважаючи на тишу, що не помітить, як пройдуть ті люди, такі потрібні генералові, і не зможе своєчасно доповісти, чи відбувся цей перехід, чи його зовсім не було. Тихомиров не знав, що у нього за спиною, метрів за двісті, де починався густий чагарник, теж третю ніч ховалася група людей, які значно більшою мірою, ніж він, відповідали перед генералом за цю операцію. Там, у гущавині, стояла машина з радіостанцією. В машині поперемінно пильнувало двоє. Одним з них був старший лейтенант держбезпеки Весенін. Він був у засмальцьованій солдатській ватянці і в вигорілій, аж білій, пілотці: справжнісінький боєць господарського взводу. Другий, капітан держбезпеки Безпалов, навпаки, мав досить солідний вигляд: добротне шкіряне пальто без погонів, а на голові — військовий кашкет без зірочки. На ногах — генеральські чоботи. Навіть тут він щоранку голився.

Зараз Безпалов сидів у машині. Поряд з ним, не знявши з голови навушників, куняв радист.

Біля машини безшумно з'явився Весенін.

— Схоже, що сьогоднішня ніч не мине марно, — скапав він. — Треба попередити центр.

Безпалов вирвав з блокнота аркуш, написав на ньому кілька слів і торкнув радиста за плече: