Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Проведіть пана в кімнату номер чотири…

Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.

— Підійдіть ближче, — промовив офіцер, досить чисто по-російськи.

— Дякую, — по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.

— У мене дуже складна справа, пане майор, — сказав Рудін. — Я навіть не знаю, як почати.

— Відкіля ви так добре знаєте нашу мову? — спитав майор, безцеремонно розглядаючи Рудіна.

— Я напівнімець, по батькові… — відповів він. — Народився в республіці німців Поволжя. Моє прізвище Крамер.

— O-o! — вигукнув майор. — Ця республіка — предмет великої зацікавленості нашої сім'ї. Там жив один наш далекий родич. А що ви тут робите?

Рудін відповів не зразу; він помовчав збентежено, ніби не зважуючись сказати всю правду.

— Я, пане майор, колишній партизан, — сказав, нарешті, Рудін, похнюпивши голову.

— Партизан? — очі в офіцера округлились. — А що це означає — колишній?

— Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.

— Нікольське? — спитав майор. — Одну хвилину. — Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. — Так, так… Ну, і що ж?

— Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.

Майор заглянув у папірець і запитав:

— І вас відправили в табір військовополонених?

— Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.

— Чому ж ви на волі?

— Я втік.

— Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, — майже ображено сказав майор.