Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Другий? Тут дев'ятий. Все гаразд, вони відступили. Є полонений… Мені здається… Ні, мені все-таки здається…

Що здавалося офіцерові, Рудін міг лише догадуватися.

Видно, не бажаючи говорити в присутності полоненого, офіцер звелів конвойному вивести Рудіна в коридор.

Рудін вирішив, що ситуація склалася так: офіцерові здається, нібито полонений становить певний інтерес, а той, з ким він розмовляє по телефону, цього не поділяє і, цілком можливо, пропонує полоненого без всякої мороки ліквідувати. Рудін думав про це так, ніби йшлося зовсім не про нього. Оце й була та ситуація, що його колись гнітила, коли події ставали непідвладними, і нервуйся чи не нервуйся, все одно події розгортаються без будь-якої твоєї участі. Рудін продумав свої відповіді офіцерові. Ні, ні, він зробив усе, щоб зацікавити його своєю персоною. Єдина прикрість, що поліцай при обшуку взяв у нього лише зброю і не пішов у діло зашитий у підкладку піджака лист Крамеру від батька, якого він начебто одержав ще в Москві, у перші дні війни. В листі батько досить прозоро натякає синові на голос крові і закликає його прислухатися до цього голосу. Словом, зараз усе вирішується в цій розмові офіцера по телефону…

Рудіна замкнули в дерев'яній повіточці на шкільному подвір'ї. Він сидів на дровах, намагаючись не мучити мозок і нерви роздумами про те, як складеться його доля. Йому пригадалось раптом, як він хлопчаком, побившись об заклад, почав перепливати Оку і посеред річки його охопив жах, що в нього не вистачить сил. Пливи назад, пливи вперед — все одно не вистачить. Він почав тонути. І тут побачив голуба, який летів над річкою, а за ним гнався яструб. Голуб то припадав до самої води, то злітав догори, але яструб не відставав од нього… Та ось голуб зробив крутий маневр, і яструб проскочив мимо, а голуб повернув до берега і швидко зник там. А Рудін помітив раптом, що він не втонув і продовжує пливти до берега. Він зрозумів просту річ: не можна думати, що в тебе не вистачить сил, — ця думка якраз і відбирає сили. Він почав думати про голуба, який щойно на його очах врятувався від смерті. І переплив Оку.

«Так, марно і навіть шкідливо думати про те, що мене жде гірше», — вирішив Рудін і почав тихо декламувати свій улюблений вірш, який жив у його серці з шкільних років і з часом вміщав у собі все більше почуттів і думок:

Белеет парус одинокий

В тумане моря голубом!..

Что ищет он в стране далекой?

Что кинул он и краю родном?..

Играют волны, ветер свищет,

И мачта гнется и скрипит…

Увы, — он счастия не ищет

И не от счастия бежит!

Под ним струя светлей лазури,

Над ним луч солнца золотой…

А он, мятежный, просит бури,

Как будто в бурях есть покой!

«Немов у бурях спокій є!» — повторив у думці Рудін останні рядки і вирішив, що цей йото улюблений вірш уже вмістив у себе і те, що зараз з ним відбувається.

«Немов у бурях спокій є!»—ще раз повторив він. — Чому «немов»? Є ж особливий, вищий спокій, який відчуває людина, що опинилася в центрі бурі, якої вона не боїться. І, звичайно ж, Лермонтов ці слова «как будто» написав начебто не від себе, а від когось іншого, того, хто боїться бур. І слова ці треба розуміти так, що говорить їх боязка людина, яка не розуміє щастя боротьби».