Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

Де вони?

— Як де? Воюють, мабуть. Тьотя Даша ходила до міста, так там і будинку нашого нема.

— Що ж тепер, тьотя Даша буде тебе шукати?

— Не буде, — тихо відповів Коля.

— Її, товаришу підполковник, убили, — пояснив Ольховиков. — І її доньку теж. І все це у нього на очах.

— Товаришу начальник, залиште мене тут, я згоджуся, слово честі, згоджуся. Я малювати вмію, я все буду робити, — швидко випалив Коля те, чого його явно навчив Ольховиков.

— Гаразд, подумаємо, — сказав Марков і повернувся до Будницького. — Влаштуйте його.

— Він у мене буде, — занепокоєно прогув Ольховиков.

— З вами розмова буде окрема, — сухо, але зовсім не суворо сказав Марков.

Отак і з'явився на базі Коля Куканов.

Розділ 6

Нарешті прийшла довгождана радіограма з Москви. Комісар держбезпеки Старков повідомляв про місце і час зустрічі Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм. Вона мала відбутися в найближчу суботу, о двадцять другій годині, в селі Набережному, в будинку попа.

У п'ятницю ввечері Марков послав туди Кравцова і двох бійців з загону Будницького. Вони мали розвідати обстановку в селі, а потім охороняти місце зустрічі. Сам Марков прибуде туди точно в призначений час.

Кравцов з двома бійцями залишили острів уночі. На світанку вони вийшли до автобази імені Будницького — так назвали землянку на краю болота, де зберігалося п'ять велосипедів, що їх роздобули за наказом Будницького його бійці. Цей, як його називав Будницький, ножний транспорт допомагав його групі здійснювати все дальші рейди.

Кравцов і його бійці поїхали на велосипедах польовою дорогою, що звивалася вздовж річки і ховалась за горизонтом, де чорнів ліс. Село Набережне розкинулось за лісом, і до нього було не менше двадцяти кілометрів.

Осінь відчувалася в усьому. Низькі брудні хмари закривали небо. Давно пожухло листя чагарника. Нескошений лан жита побурів, від нього віяло пріллю. Шпаки прудкими зграями перелітали з місця на місце, готуючись до далекої подорожі в теплі краї. Річка набрала свинцевого кольору, її брижив холодний вітер. На зарослому травою путівці велосипеди ковзали, загрузали в наповненій водою колії.

Попереду їхав Кравцов. Його кругле добродушне обличчя розчервонілося. Натискаючи на рипучі педалі велосипеда, він з досадою думав, що даремно послухався Будницького і надів під піджак тілогрійку. Тепер йому було жарко, а заткнутий за пояс пістолет боляче давив у ребра.

Щоб не думати про все це, він почав слухати розмову бійців, які їхали за ним.

— Подивись ліворуч, он самотнє дерево. А трохи праворуч від дерева — людина, чи що?

— Я вже давно дивлюсь, — обізвався другий голос. — Не ворушиться, ніби пеньок.