Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Отже, так. Під час далекого рейду підібрали ми пораненого хлопчака. Миколкою звати. Тезко, значить, мені…

— Відставити непотрібні подробиці! — крикнув Будницький.

— Єсть відставити непотрібні подробиці,— мов тиха луна, повторив Ольховиков. — Ну, значить, підібрали цього хлопчака і доставили на базу. Сюди, значить, — він замовк, віддано і запитливо дивлячись на свого командира.

— Ви що, забули, який, у нас режим? — суворо запитав Марков.

Ольховиков ворухнув своїми могутніми плечима.

— Чому забув?

— Товаришу підполковник, хай він усе доповість, як було, — сказав Будницький. — Доповідай, Ольховиков, як ти докотився до своєї злочинної легковажності.

— Значить, так… — Ольховиков посопів, дивлячись у стелю, і почав: — За містом Гомелем підірвали ми бензосклад. І згідно зі схемою поверталися додому. Перший день перечекали в лісі. А вночі знову йшли. Бачимо, горить село. Підійшли ближче. Картина ясна — карателі побували. Навколо трупи розкидані. Жінки, між іншим, і старики. І хоч би тобі одна жива душа. А будинки горять. Ну, значить, ми постояли, пожурились і пішли далі, як за схемою. Тільки відійшли від палаючого села кроків на триста, дивимось, щось метнулося з дороги. Олексієнко зразу туди і витягає хлопчину. Рука в нього прострелена ось сюди, — Ольховиков показав на кисть своєї величезної ручиськи. — Ну, що з ним робити? Кинути? Всі мої бійці мовчать і на мене дивляться. І я ж бачу, як вони дивляться. І сам я що, звір якийсь, чи що? От ми того хлопчину і взяли… — Ольховиков помовчав і додав: — Кмітливий. Років тринадцять йому. З міста, між іншим.

Будницький, який весь час намагався врізатися в розповідь старшини, крикнув:

— Ти про режим скажи! Що ти про це думаєш?

— Скажу… — Ольховиков знову глянув у стелю. — А що він, цей пацан, зробить шкідливого для нашого режиму? Такий хлопчак може й згодитися для діла. В розвідці, наприклад.

— Він ходити може? — запитав Марков.

— А чого ж? — посміхнувся Ольховиков. — У нього тільки рука поранена.

— Приведіть його сюди, — наказав Марков.

Ольховиков з несподіваною проворністю зник за дверима. Будницький вичікувально мовчав, поглядаючи на Маркова.

Ольховиков привів худого, тоненького хлопчика. Тримаючи біля грудей забинтовану руку, він понуро дивився на Маркова.

— Як тебе звати? — запитав Марков.

— Коля, — ледве чутно відповів хлопчик і, ковтнувши слину, повторив голосніше: — Коля, прізвище — Куканов. Я з Гомеля, а як почалася війна, жив на селі, в тітки.

— Хто твої батьки?

Мама — лікар, а батько — танкіст.