Розділ без назви (20)

Я розповів їй про нічні пригоди на острові Чорного Франека.

— Чудовий! Чудовий!.. — захоплено шепотіла вона. — Ви помилились, він не мстивий. Віддав хлопцям їхній одяг. І вас визволив з полону…

— Але спершу мене в той полон запроторив, — буркнув я. Вона щиро обурилась:

— Ви заздрісний. Так, ви просто заздрите його геройським вчинкам.

— А чому він усе мовчить?

— Може, має якусь поважну причину для цього. Зате мені радісно, що ви все-таки попливли вночі до табору Чорного Франека по мій перстень.

— Ой лихо, ви знову про той перстень? Признаюся, навіть не згадав про нього. На острів я поплив тому, що Чорний Франек обіцяв зібрати нараду ватаги. Я хотів вивідати їхні дальші наміри.

— І вивідали?

— Вони шукатимуть того, хто вкрав сумку з картою.

— І не бояться Капітана Немо? Адже Немо не дасть їм спокою, якщо вони не послухаються його й не заберуться з Озерища. В сутичці з гарцерами вони зазнали поразки. Невже чекатимуть, поки за них візьметься міліція?

— Ви говорите про ту молодь дуже вже неприязно. Чому?

— Ненавиджу таких типів. Вважаю, що їм потурають. Я змалку мусила працювати. У нас дома ніколи не було розкоші. Батько й мої брати працюють не покладаючи рук. А ті? їм усе просто: якщо тобі хочеться їсти, то вкрадь. Важкої роботи бояться, мабуть, взагалі не люблять працювати. Чи хто-небудь із тієї ватаги подумав, як нелегко вигодувати вівцю? Може, той рибалка хотів за неї купити синові пальто на зиму? А вони попливли на острів і забили вівцю, наче свою власність. Бо були голодні… — вона зневажливо пирхнула.

— Хай йому біс, — буркнув я. — Хіба не знайдеться нікого, хто заверне цю молодь з поганого шляху?

Вона знизала плечима.

— Ви дуже наївний. Якщо в полі росте пирій, то його виривають і палять. У господаря, який не знищуватиме бур’янів, ніколи не буде доброго врожаю.

Я не згодився з її думкою. Але не хотів сперечатись. А може, боявся, що не вистачить доказів?

Пан Анатоль зовсім зібрався рибалити і, погукуючи на свого приятеля, сідав у човен.

— Попливемо? — запропонувала мені Марта.

Я не мав кращого заняття. Та й там я міг шукати «свого» Чоловіка з рубцем. Тож я сів з дівчиною в човен і ми слідом за паном Анатолем попливли до білої яхти Вацека Краватика.

Тим часом небо ще більше потьмяніло. Сонце пекло крізь імлу, повітря було задушливе. Над озером літали розморені комарі й настирливо атакували нас. Вони йшли навіть на смерть, аби тільки всістися на якійсь живій істоті й напитися її крові.