Розділ «Частина перша»

— Як вам подобається? — торжествуюче питав редактор.

— Що саме?

— А те, як ми з проектом закрутили. Це ж заслуга нашого журналу. Скільком редакціям хлопчина посилав свій проект. А до нас потрапив, і от бачите.

Я просто сторопів від самовихваляння Антона Павловича, якого досі знав як людину скромну.

— Але ж… При чому тут ми з вами? Адже від думки Тараса Чутя зовсім мало зосталось. Це Макаренко… Самборський… І не ми, а професор Довгалюк познайомив їх з фантазією того хлопця.

— Так Довгалюк же наш старий співробітник. А Самборський, Макаренко — його учні, люди, які в редакції бувають. Де вони знайшли проект? В редакції “Зорі”. Хто гаряче відгукнувся на пропозицію здійснити цю ідею? Ми. Зрозумів?”

9. НЕСПОДІВАНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

“Кому ж все-таки належала ідея будівництва глибинного шляху?” Таке питання вже не вперше ставив я собі. І кожного разу, намагаючись відповісти на нього, приходив до висновку, що першим сказав про це невідомий мені Тарас Чуть, школяр із Стародніпровська. В мізку цього хлопця, який не знає не тільки основ інженерної науки, а, певно, шкутильгає і в питаннях елементарної математики та фізики, блимнув цей блискучий задум. Це означало, що ідея про прямий, цілком безпечний, швидкісний шлях між столицею й Далеким Сходом носилася в повітрі. Такий шлях був конче потрібний нашій країні. От чому такі інженери, як Макаренко та Самборський, відштовхнувшись від задуму Тараса Чутя, перевівши його ідею в площину можливого, почали працювати над проектом тунелю. Але й вони не були спроможні домогтися його реалізації. Завершив усе безумовно академік Саклатвала, вчений із світовим ім’ям. І знов я повертався до думки про Тараса Чутя і мусив віддати йому належне, хоча тільки завдяки щасливому збігові обставин його ідея почала так швидко наближатися до здійснення. Ще цікавило мене одне питання, якого я досі не розв’язав: “Хто буде душею будівництва, практичним здійснювачем ідеї?”

Цими думками хотілось поділитися з кимось з близьких людей, але це можна було зробити лише в деякій мірі з Антоном Павловичем. Був ще майор Станіслав Шелемеха, але він виїхав на великі військові маневри і затримався там на невизначений час.

Іноді до мене заходив Догадов, що завідував у редакції “Зорі” відділом листів. Оскільки питання будівництва тунелю трималося поки що в секреті, я не міг з ним говорити на цю тему. Правда, мені здавалося, що він дещо підозрює, бо часом наводив розмову на оборонні теми та на роботи науково-дослідного інституту будівництва. Щодо останнього, то, мабуть, його найбільше цікавила Ліда Шелемеха, з якою, нарешті, я його познайомив.

Часто, коли мова заходила про когось з відомих чи невідомих дописувачів, листи яких перечитував Догадов, я згадував Тараса Чутя і пророкував йому велике майбутнє. Якось, не втримавшись, сказав: “Здається, моє слово, що від цього хлопчика залежатиме багато в справі росту нашої техніки й посилення нашої обороноздатності”. Догадов тоді руба поставив питання:

— Олексо Мартиновичу, мені здається, що навколо імені Тараса Чутя існує якась таємниця. Я багато чую про нього від вас, від Антона Павловича, чув, як говорив про цього хлопчика професор Довгалюк, але й досі не можу зрозуміти, що особливо цікавого в його листі.

— Знаєте, — відповів я, почуваючи дружню прихильність до свого співбесідника, — Тарас Чуть — це хлопчик, на якого нам, журналістам, треба звернути увагу, як іноді звертають увагу на маленьких музикантів або художників.

— Між іншим, Аркадій Михайлович Довгалюк викликає цього вундеркінда[8] сюди.

— Я про це не чув.

— Невже? Власне, викликає його Антон Павлович, але з ініціативи Довгалюка.

Я справді про це не знав, але цей хлопець мене дуже цікавив. Тому цілком зрозуміло, що днів через три професор Довгалюк, мій редактор, Ліда та я їхали машиною на вокзал зустрічати поїзд, яким прибував із Стародніпровська Тарас Чуть.

Час був пізній, бо поїзд, що приходив за розкладом о дев’ятій годині вечора, на цей раз запізнювався години на три. Ми жваво розмовляли в освітленій машині. Тільки Ліда, що сиділа проти мене, була мовчазна й сумна. Останній час я її не бачив, не зустрічав також ні Макаренка, ні Барабаша і нічого не знав про її сердечні справи. Мені хотілось її розважити, і я розповідав різні стародавні анекдоти, але вона ледве посміхалась, а потім якось байдуже сказала:

— Від ваших анекдотів тхне нафталіном.

— Пробачте, мені здалося, що ви сумні, і я хотів вас розважити… Анекдоти такі, які знаю.