Розділ «Частина перша»

— Ви не знаєте, як Лідія Дмитрівна влаштувалась на курорті і як себе почуває? — спитав Макаренко.

— Не знаю. А ви з нею хіба не листуєтесь?

— Ні.

Раз розмова зайшла про Ліду, я захотів викликати Макаренка на одвертість.

— Слухайте, Ярославе Васильовичу, пробачте мені, але я хотів би спитати, що сталося між вами й Лідою. Не думайте, що це лише цікавість. Трапилося так, що я мимоволі довідався про вашу таємницю, ‘Це сталося раніше, ніж я познайомився з нею і вами. Але після нашого знайомства і Лідія Дмитрівна і ви більш ніж зацікавили мене. Я відчуваю гарячу симпатію до вас обох, мене дуже турбує здоров’я Лідії Дмитрівни. Треба вам знати — про те, що я знаю, я нікому не говорив. Лише сказав Лідії Дмитрівні, коли вона доручила мені передатл вам листа. Я певен, що вона вас любить. Про це я їй теж сказав.

Інженер ступив до мене. Він наче був трохи розгублений, може, навіть зніяковів.

— Ви знаєте… — почав він.

Але махнув рукою й затих. Потім попросив у мене цигарку, зайшов до альтанки, змів рукою сніг з лави, сіз. Принаймні хвилина минула, перше ніж він запалив. І, глибоко затягнувшись, повернувся до мене і заговорив приглушеним голосом:

— Я дуже люблю Ліду. А чи любить вона мене? Я багато думав про наші взаємини. Мені здається, що вона все ж таки любить Барабаша. Я його майже не знаю… А коли згадую, то відчуваю приплив ревнощів… Можливо, Ліда любила мене. Принаймні мені так хочеться думати. Любила… Але я був примушений порвати майже все, що було між нами, уникати її. Я певен, що ви не розкажете їй про це. У всякому разі ви надовго їдете звідси і не скоро зустрінетесь з нею… Ліда хвора, дуже хвора… Коли я думаю про це, мене відчай бере… Ви навіть не розумієте, як важко вона хвора. Але чим я можу їй допомогти? Коли хочете знати, я надіюсь лише на Барабаша. Якщо вдасться її вилікувати, то тільки тому, що він її любить, бо в його житті більше нема мети, як боротьба з цією хворобою. Ви думаєте, мені легко сказати собі, що між нами все скінчено. Я цього і досі не сказав рішуче, але запевняю вас, що сьогодні ввечері це зроблю.

Макаренко замовк.

Ні, цей інженер говорив нісенітниці, як справді міг би говорити лише сильно закоханий юнак. Безперечно, його терзали ревнощі. Безперечно, що він дуже любив Ліду. В його словах звучала і сила волі і якась дитяча непослідовність. Так принаймні здавалося мені.

Я Хотів був сказати, що не згоден з його висновками, що глибоко переконаний, що Ліда любить саме його.

— Знаєте що? — звернувся я до інженера.

— Ні, не знаю і знати не хочу. Мовчіть. Я не можу і не повинен міняти свого рішення. Я сказав вам про це тому, що людині важко весь час лишатися на самоті із своїми думками. Може, я навіть і шкодуватиму потім… Хочу вірити, що колись ви зрозумієте мене і, не розповідаючи Ліді про нашу розмову, хоч трохи захищатимете, якщо вона буде поганої думки про мене.

Що міг я йому на це сказати?

Скоро після того ми встали і, пройшовши через порожній бульвар, мовчки розпрощалися вже в коридорі нашого готелю.

В моїй кімнаті були спаковані речі, все готове до від’їзду. Треба було виспатися з останню ніч перед далекими мандрами, але мені не спалося. Я довго думав, лежачи в ліжку, про Макаренка, людину енергійну, розумну, людину, яка приваблювала й дратувала мене.

Лише перед ранком думки повернулися до подорожі і я заснув.