Розділ «МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ТРУБЛАЇНІ»

“А море шуміло славу життю, боротьбі й перемогам…”

Таким рядком закінчив свій останній твір — роман “Глибинний шлях” — один з найулюбленіших письменників нашої радянської молоді — Микола Петрович Трублаїні. І в цьому рядку, як у краплі води, відбито основний мотив не лише романа, а й особистого покликання та діяльності Миколи Петровича як громадянина і письменника.

Він полум’яно любив життя, славив героїчних радянських людей, їх боротьбу в ім’я прогресу і могутності, слави і розквіту рідної Батьківщини. Всього себе, всю силу свою, талант і енергію віддавав він цій величній справі. В боротьбі з кривавим ворогом і загинув, ставши грудьми, в яких билося полум’яне серце патріота, на захист любимої радянської Вітчизни в люту годину.

Уже хлопчиною поривався він у бій за щастя народне…

Народився Трублаїні 25 квітня 1907 року в селі Вільшанці, Вінницької області. Родина його — скромна сім’я трудівників: мате була сільська вчителька, батько працював на лісорозробках. Малий Микола спершу вчився у початковій школі, де викладала мати, проте недовго. Почав лише тут свою освіту, бо рано потягся до книжки-в такі роки, коли в жодні учбові заклади ще не приймали. А як сповнилося йому вісім років, пішов учитися в немирівську гімназію. Але й цього учбового закладу не закінчив.

Це були роки, коли в полум’ї громадянської війни народжувалась радянська держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік. І от одного дня юний гімназист зник…

А через кілька днів по цьому вночі з приступки вагона, переповненого червоноармійцями, обірвався і впав долі хлопчина. Поїзд мчав повним ходом, та ще й на схилі, і хлопця відкинуло метрів на десять під укіс.

Потерпілого підняли залізничники. Він лежав непритомний. У торбинці в нього знайшли хлібину, шматок сала, пучечок солі і ножик, а в боковій кишені куценької тужурочки — листівки, що закликали всіх на боротьбу проти Врангеля. Хлопчина, виявилось, втік з дому і їхав на фронт битися з білогвардійцями. Та не пощастило малому — зірвався з поїзда і зламав собі ногу.

Був це Микола Трублаїні.

Довелося повернутися додому, у Вільшанку. На фронті побувати не пощастило, проте боротися за радянську владу, за її становлення і’ зміцнення треба скрізь. І не лише гвинтівкою, але й трудом, полум’яним словом агітатора, пером робкора. Юний Микола увесь поринає в цю роботу.

Він організовує в селі хату-читальню і кілька років працює тут як завідувач. Стає також організатором і керівником сільської художньої самодіяльності. Об’єднує навколо читальні талановиту сільську молодь. Він перший на селі комсомолець і найактивніший організатор комсомольського осередку. Самотужки, наполегливо вчиться сам і навчає, а головне — заохочує до навчання інших.

Уже тоді Микола захоплювався літературою, перечитував усе, що надходило до читальні, влаштовував для сільської молоді літературні читання, диспути, концерти з нових творів радянських письменників, поетів, композиторів. Пробував і сам писати. Писав про перші перемоги соціалістичного будівництва на селі, про розвиток сільської кооперації, сільську освіту, викривав шахраїв і ворогів молодої Радянської республіки. Свої сількорівські дописи і кореспонденції надсилав до обласної та республіканських українських газет. Підписувався псевдонімом — Гнат Завірюха.

Робота журналіста дуже захоплювала його, і в 1925 році він приїхав до Харкова вчитися на курсах журналістики. Закінчивши ці курси, Микола Петрович пішов працювати спершу літературним працівником відділу інформації, а згодом спецкором газети “Вісті”.

Працював невтомно дні і ночі. Мріяв про мандри. Енергійний і допитливий, поривався в широкий світ, щоб усе побачити, глибоко пізнати життя, земні і водні багатства Батьківщини.

У 1928 році як спецкор газети “Вісті” Микола Петрович здійснив своє бажання: він вперше побував на Далекому Сході, у Владивостоці.

У 1929 році на криголамі “Літке” він плавав на острів Врангеля. Це був не звичайний рейс. Вся країна слідкувала тоді за просуванням “Літке”, першого радянського криголама, що мав завдання підійти до острова, навколо якого непрохідний, торосистий лід лежить круглий рік.

Микола Петрович мав намір поїхати в цю експедицію спецкором від газети “Вісті”. Але виявилось, що кореспондентів від різних газет було аж семеро, а криголам міг узяти лише одного. Кожен кореспондент уперто й переконливо обстоював свою кандидатуру, та кінець кінцем п’ятьом довелося ні з чим поїхати додому. В екіпаж криголама залічили лише кореспондента “Известий”. Така була ухвала урядової комісії.

Минув тиждень. На криголамі гадали, що й Микола Трублаїні, хоч і. дуже гаряче наполягав він, щоб його узяли в експедицію, здався і поїхав назад до Харкова. Та от радист з екіпажу “Літке” якось зустрів Миколу Петровича в порту серед вантажників та кочегарів. Здивований, він запитав:

— Як ви тут опинились? Що робите?