Розділ «ЛОРД ЕДВАРД ХАКСЛІ»

Зайшовши в кабінет, Едвард щільно причинив за собою двері. Погляд його відразу впав на невелику купку листів. Едвард нервово схопив їх. При цьому обличчя його вкрилося зморшками, на ньому з'явився вираз безпорадності, очі гарячково блищали.

Переглядаючи листи, молодий лорд відкидав їх один за одним. Запрошення, рахунки, рекламні прейскуранти… Нарешті знайшов те, що так нетерпляче ждав: довгастий конверт із знайомим гербом. Полегшено зітхнувши, Едвард сів у крісло.

Батько відповів. Тепер усе буде гаразд. Кілька секунд він розглядав почерк на конверті, твердий і прямий, як старий Хакслі. Думкою полинув у минуле. Перед очима постало дитинство: батько серед улюблених квітів у парку старого родового замка Фолькінгшіра, хвора мати, очі якої завжди сповнені прохання й докору, він сам, маленький хлопчик, що бігає з собаками по затінених стежках парку.

Ёдвард надірвав конверт, розгорнув лист і почав швидко читати:

«Любий Едварде!

Я кілька разів уважно прочитав твого досить докладного листа. Він приголомшив мене, боляче вразив своєю гіркою правдою. Ти зробив надзвичайно великі борги, та, на жаль, не обов'язок сина примусив тебе розповісти про все батькові, а скрутне становище, в яке ти потрапив, неминучість близької катастрофи.

Коли б ти вчасно звернувся до мене за порадою і допомогою, я не докоряв би тобі. Я завжди ставився до тебе поблажливо, можливо, навіть занадто поблажливо.

Тепер, оскільки я вважаю себе до деякої міри теж винним у тому, що сталося, розраховуватимемося за все разом з тобою.

Я ніколи не приховував від тебе, що в молодості теж не був ідеалом. Але в мене принаймні було почуття міри. В тебе його немає. Ти мав можливість вести легке життя тільки завдяки чималим достаткам батька. Твоє становище, твої здібності відкрили перед тобою всі двері. В тебе було все необхідне, щоб підтримати честь роду Хакслі, як це годиться.

Але ти втратив міру в своїх безмежних бажаннях і, щоб задовольнити їх, робив борги за боргами, віддав себе в руки безсоромним лихварям. До Фолькінгшіра дійшла чутка про те, що ти здобув собі в Лондоні дуже сумнівну репутацію. Не раз мені розповідали про твої любовні пригоди та афери. Все це може погано скінчитися.

Але досить докорів! Зобов'язання, про які ти згадував у листі, я, звичайно, беру на себе. Зараз, у період кризи, це нелегко для мене, але я повинен захистити честь свого роду. Натомість я вимагаю від тебе почати нове життя. В Лондоні обставини, очевидно, не дозволять це зробити, тому тобі доведеться виїхати в Америку, де ти оглянеш і досконало ознайомишся з нашими американськими володіннями. Свою лондонську квартиру ти реалізуй, на протязі місяця продай все непотрібне і не зволікаючи вирушай в Америку. Містерові Кросбі я вже сповістив про твій приїзд. Він мій повірений і в усьому допомагатиме тобі. Для переїзду і скромного, але все ж відповідного твоєму становищу життя в Америці повинно вистачити коштів, які ти матимеш після продажу свого лондонського майна. Від мене деякий час грошей не чекай. Зараз мої можливості через твою легковажність дуже обмежені.

Думаю, ти звільниш мене від свого прощального візиту. Через рік-два сподіваюсь побачити тебе іншим, більш зрілим і розсудливим, ніж зараз.

Твій, всупереч усьому завжди доброзичливий

Батько».

Едвард сидів, наче громом прибитий. У вухах дзвеніло, серце глухо стукало. Перед очима пішли темні кола. Голова юнака важко впала на груди.

Лорд Хакслі побачив себе на краю страшної безодні, на дно якої полетіли уламки його минулого життя. Та не це жахало Едварда. Щось, наче величезна кам'яна брила, загрозливо нависло над ним. І голос, від якого ставало моторошно, гримів у вухах: «Ти бачиш мене, Едварде Хакслі? Я розчавлю тебе, змету з лиця землі. Я даю тобі ще одну ніч. Ти думаєш, що зможеш утекти від мене? Помиляєшся! Я висітиму над тобою скрізь, де б ти не був. Тобі лишається одне — правда! Вона сильніша, ніж я. Але ти боягуз…»

Застогнавши, Едвард підвівся і почав нервово ходити по кімнаті. У венеціанському дзеркалі на каміні він побачив своє обличчя. Здригнувся, підійшов ближче, помацав чоло, щоки, рот. Невже оце жовто-сіре, спотворене жахом обличчя його? Він обійшов кімнату і застиг біля дверей, поривчасто дихаючи. Хтось прийшов? Ніхто не повинен бачити його!

Едвард кинувся на канапу і заплющив очі. В голові, наче хмари в бурю, швидко проносилися химерно спотворені картини минулого… Золоте дитинство у Фолькінгшірі… Навчання в Оксфорді… Зустріч з Емілією Вайян, його першим коханням… Рік у Парижі… Маленька княжна Мадлен… Повернення в Англію… Веселі свята… Розкішні обіди… Урочисті вечори… Ранкові прогулянки по зарошеному Гайд-парку… Його переможний похід по лондонських салонах та будуарах… Елеонора… Діана… Елен… Олівія… «Ви знаєте? Лорд Хакслі і леді Родбі?» — «А ви чули? Лорд Едвард і герцогиня Естер…»

Один за одним спалахували і згасали спогади… Несамовито крутилася блискуча карусель… І все летіло мимо! На його шляху дедалі частіше зустрічалися молоді, красиві, багаті жінки. Але в усіх замість облич були розмальовані маски, що зображали лицемірство й любострастя. І Ріта Вудбері теж була серед цих жінок. І вона теж…

Едвард відчував порожнечу і втому, смертельну втому. Він бачив себе в диму згарища, де горіли жалюгідні залишки його надій, з якими він кинувся в житейське море. Тепер він розумів: його життя було не чим іншим, як нескінченним вихором, хороводом масок, що безперервно скалили зуби. Чи варто обома руками хапатися за нього, дорожити ним?