Розділ «ВСІ НАВЕРХ!»

— Ні, Лайтолдер, для них краще поки що не знати правди, зчинилася б бійка, різанина за мізерну кількість місць у шлюпках. Мені вже доводилося переживати щось подібне. Немає нічого страшнішого, ніж людина, охоплена страхом перед смертю. Ви ще узнаєте, як це буває на судні.

Капітан попрямував до шлюпок, його відразу оточили пасажири, закидали запитаннями.

— Пане капітан, чому чоловіків не пускають з нами в шлюпку?

— Ви краще провели б це навчання завтра, після обіду. Тоді не так холодно.

— Пане капітан, судно дуже накренилось. Це ясно видно. Хіба так повинно бути?

— Смішно! Ми дрейфуємо, наче якийсь рибальський човен. І це називається рекордом! Мабуть, ми йшли занадто швидко, і Нью-Йорк ще не встиг приготуватися до зустрічі.

Сміт, обороняючись, підняв руку. — Панове, не ускладнюйте роботу! Для чого стільки запитань? Робіть те, що вас просять. Дотримуйтесь порядку, інакше чоловікам доведеться залишити палубу. Різкий тон викликав заперечення.

— Он як! Ми не дозволимо командувати собою. Можете, командувати своїми матросами. Та вимкніть, нарешті, оту жахливу сирену. Це виття діє на нерви.

Сердитий, пригнічений, капітан повернувся на місток.

— Капітане, повалено ще кілька переборок. Машинне відділення затоплено.

— Чи є вже відповіді на наші радіовиклики?

— Більшість суден обіцяють допомогу.

— Обіцяють! Коли в дідька вони будуть тут?

У відповідь йому тільки знизували плечима.

— Вони бояться айсбергів. До ранку марно чекати якогось судна.

Сміт стиснув кулаки.

— Заходи по врятуванню людей треба прискорити. Діяти енергійніше! Паніки не допускати! Негайно на шлюпки всіх жінок і дітей! Коли не йдуть добровільно, застосовуйте силу! Якщо треба буде, навіть зброю.

Пасажири третього класу, що збились купою на баку, все ще чогось чекали. Тьмяне світло аварійних ліхтарів освітлювало обличчя, на яких застиг вираз болю, гіркоти й відчуженості. Скорботно схилені постаті пробиралися в тісноті й тихо вимовляли тремтячими, безкровними губами імена близьких в надії, що ті обізвуться до них з якогось куточка.

Та незабаром нещасних знову пойняв страх за своє життя. Під ногами в них клекотіла вода, вриваючись у судно. Громовий гуркіт переборок, що падали під натиском води, тепер стало чути дужче. Тут, на баку, особливо помітно було, що ніс корабля весь час нахиляється вниз.

— Пустіть нас до шлюпок! — вимагали змучені люди. — Дайте дорогу! Ми не хочемо здихати, наче худоба!