Розділ «41° НОРД, 50° ВЕСТ»

— Я залишаюсь.

Думки висловлювалися найпротилежніші. Тим часом біля дверей зібрався великий натовп людей з майном. Пасажири стояли в нерішучості. Вони ніяк не могли вирішити, що їм робити: підніматися на палубу чи лишатися внизу. Дехто посадив дітей на плечі, щоб під час штовханини їм не заподіяли шкоди.

З сусідніх приміщень прийшли чоловіки вияснити становище. Вони сповістили, що в них теж ніхто нічого не знає, всі розгублені й знервовані. Перед трапом у кубрик стоять пости, які нікого не пропускають і не дають при цьому ніяких пояснень. Машини застопорені!

Раптом, перекриваючи галас, різко пролунав набат.

Перший удар дзвону припинив усі суперечки. Перелякані люди слухали, затамувавши подих. Кожен знав, що означають тривожні удари, які лунали один за одним. Біля дверей і трапів висіли таблички з виразним червоним написом: «За першим сигналом тривоги негайно звільнити приміщення. Зберігати спокій! Чекати вказівок».

Майже одночасно широко розчинилися двері. Матроси під командою унтер-офіцера зайняли всі виходи. З жахом дивилися пасажири на їх нерухомі обличчя і пістолети біля пояса.

Унтер-офіцер зупинився біля головного трапа.

— Всі, хто має рятувальні пояси, — наверх! — вигукнув він, перекриваючи гамір та удари дзвону. — Речей не брати. Додержуйтесь порядку і спокою! Немає ніяких підстав для тривоги.

— Немає ніяких підстав для тривоги? Що ж сталося? — закричали йому.

— Нічого не сталося! Незабаром судно піде далі.

— Чому ж тоді нам треба підніматися наверх з рятувальними поясами?

— Це заходи безпеки, і більш нічого.

— Брехня! Ми хочемо знати правду! Правду!

— Я не можу сказати вам нічого іншого. Будьте розсудливі! Вперед! Піднімайтесь групами!

Люди розгублено стояли біля трапа. Вони збентежено дивилися на майно, яке мусили залишити. Якийсь старик не хотів розлучатися з клунком, благав, щоб йому дозволили взяти речі — все, що він має. Сусіди з лайкою відштовхнули старого.

Набат не стихав. Загубившись у натовпі, члени сімей кликали одне одного, діти пронизливо верещали, жінки гукали на допомогу, чулася суперечка.

— Швидше! Швидше! — підганяв унтер-офіцер. — Як багато часу треба, щоб вивести таку юрбу!

Ротер дбайливо допомагав одягатись переляканій дружині.

— Тільки спокійно, Матільдхен, спокійно! Ти ж чула: це просто заходи безпеки.

— Ох, Егоне… я не знаю… я боюсь. Хоч би це плавання швидше скінчилося! — ридаючи, вона впала йому на груди.