Розділ «Частина друга ДВОЄ КОМБІНАТОРІВ»

— Ти не смієш так говорити про Птибурдукова! Він вище тебе!

Лоханкін не чекав такої образи. Він сіпнувся, немов його крізь усю довжину, від підтяжок до зелених шкарпеток, пронизав електричний заряд.

— Ти самка, Варваро, — протяжне заскиглив він. — Ти повія!

— Васисуалій, ти дурень! — спокійно відповіла дружина.

— Вовчиця ти, — продовжував Лоханкін тим же протяжним тоном, — тебе я зневажаю. До коханця ти ідеш од мене. До Птибурдукова ти ідеш До нікчемного Птибурдукова зараз ти, мерзенна, йдеш від мене. Так от до кого ти ідеш від мене! Ти похоті віддатись хочеш з ним. Вовчиця ти стара і підла вся до того ж!

П'яніючи від свого горя, Лоханкін навіть не помічав, що говорить п'ятистопним ямбом, хоч ніколи не писав вірші і не любив їх читати.

— Васисуалій! Годі блазнювати, — сказала вовчиця, застебуючи мішок. — Глянь, на кого ти схожий! Хоч би вмився. Я іду. Прощай, Васисуалію! Твою хлібну картку я лишаю на столі.

І Варвара, вхопивши мішок, пішла до дверей. Побачивши, що заклинання не діють, Лоханкін швидко скочив з канапи, підбіг до столу і з криком: «Рятуйте!» — пошматував картку. Варвара злякалася. В її уяві враз постав чоловік, висхлий од голоду, з завмерлим пульсом, з охололими руками й ногами.

— Що ти зробив? — сказала вона. — Ти не смієш голодувати!

— Буду! — вперто заявив Лоханкін.

— Це по-дурному, Васисуалію. Це бунт індивідуальності.

— І я пишаюсь цим, — відповів Лоханкін тоном, що був близьким до ямба. — Ти недооцінюєш значення індивідуальності й узагалі інтелігенції.

— Але ж громадськість тебе осудить.

— Хай осудить! — рішуче сказав Васисуалій і знову впав на канапу.

Варвара мовчки кинула мішок на підлогу, поспіхом зірвала з голови солом'яний капор і, бормочучи: «скажений самець», «тиран», «власник», швидко зробила бутерброд з баклажанною ікрою.

— Їж! — сказала вона, підносячи їжу до яскраво-червоних губ чоловіка: — Чуєш, Лоханкін? їж! Зараз же! Ну?

— Облиш мене, — сказав він, відводячи руку дружини. Скориставшись з того, що рот голодуючого на мить розтулився, Варвара вправно ввіпхнула бутерброд в отвір, що виник поміж фараонівською борідкою і підстриженими московськими вусиками. Але голодуючий сильним рухом язика виштовхнув їжу з рота.

— Їж, негіднику! — у нестямі крикнула Варвара, тикаючи бутербродом. — Інтелігент!

Та Лоханкін одвертав обличчя і заперечливо мукав. Через кілька хвилин розпалена, вимазана зеленою ікрою Варвара відступила. Вона сіла на свій мішок і заплакала крижаними сльозами.

Лоханкін струсив з бороди крихти хліба, які заплутались у волоссі, зиркнув на дружину насторожено, скоса і притих на своїй канапі. йому дуже не хотілося розлучатися з Варварою. Поряд з багатьма недоліками, Варвара мала свої істотні досягнення: великі білі груди і поставу. Сам Васисуалій ніколи і ніде не служив. Праця заважала б йому думати про значення російської інтелігенції,—до соціального прошарку якої він зарахував і себе. Таким чином, багаторічні думання Лоханкіна зводилися до приємної і близької йому теми: «Васисуалій Лоханкін і його значення», «Лоханкін і трагедія російського лібералізму», «Лоханкін і його роль в російській революції». Про все це можна було легко і спокійно думати, розгулюючи по кімнаті у фетрових чобітках, куплених за Варварині гроші, і поглядаючи на улюблену шафу, де поблискували церковним золотом корінці брокгаузівського енциклопедичного словника. Васисуалій годинами вистоював перед шафою, переводячи погляд з корінця на корінець. Там стояли по ранжиру як на параді дивовижні зразки палітурного мистецтва: Велика медична енциклопедія, «Життя тварин», пудовий том «Мужчина і жінка», а також «Земля і люди» Елізе Реклю.