Розділ «Частина друга ДВОЄ КОМБІНАТОРІВ»

— Він помре без мене, — казала Варвара, — нам доведеться зачекати. Ти ж бачиш, що я зараз не можу піти.

Вночі Варвара бачила страшний сон. Зсохлий від високого почуття Васисуалій гриз білі остроги на чоботях військового лікаря. Це було щось жахливе. На обличчі лікаря був покірний вираз, як у корови, яку доїть сільський злодій. Остроги брязкали, зуби клацали. Від страху Варвара прокинулася.

Жовте японське сонце світило просто в вікна, витрачаючи всю свою силу на те, аби освітити такий дріб'язок, як гранчастий корок від пляшечки одеколону «Турандот». На цератовій канапі не було нікого. Варвара повела очима і побачила Васисуалія. Він стояв біля відчинених дверцят буфета, спиною до ліжка, і смачно плямкав. Від нетерпіння і жадібності він аж нахилявся, притупцював ногою у зеленій шкарпетці і, шморгаючи, посвистував носом. Спорожнивши високу банку консервів, він обережно зняв кришку з каструлі і заліз просто руками в холодний борщ, виловлюючи звідтіль шматки м'яса. Коли б Варвара спіймала чоловіка за таким ділом навіть у кращі дні їхнього шлюбного життя, то й тоді Васисуалію було б не з медом. Тепер же його долю було вирішено.

— Лоханкін! — сказала вона страшним голосом. З переляку голодуючий виронив з рук м'ясо, яке ляснуло знову у каструлю, здійнявши цілий фонтан з капусти і моркв'яних зірок. Жадібно завивши, Васисуалій кинувся на канапу, Варвара мовчки і швидко одягалася.

— Варваро! — сказав він в ніс. — Невже ти справді ідеш від мене до Птибурдуков а? Відповіді не було.

— Вовчиця ти, — якось непевно проголосив Лоханкін, — тебе я зневажаю… До Птибурдукова ти йдеш від мене…

Та вже було пізно. Даремно Васисуалій канючив про любов і голодну смерть. Варвара пішла назавжди, волочачи за собою дорожний мішок з кольоровими рейтузами, фетровим капелюшком, фігурними флаконами і іншими предметами дамського вжитку.

І в житті Васисуалія Андрійовича настав період болісних дум і моральних страждань. Є люди, які не вміють страждати, якось у них це не виходить. А якщо вже вони й страждають, то намагаються зробити це якомога швидше і непомітно для сторонніх. Лоханкін же страждав відверто, велично, він хлебтав своє горе чайними склянками, він ніби насолоджувався ним. Велика туга давала йому можливість зайвий раз подумати про значення російської інтелігенції, а так само і про трагедію російського лібералізму.

«А може, так і треба? — міркував він. — Може, це спокутування і я вийду з нього очищеним? Чи не така доля всіх людей з тонкою конституцією, що стояли вище загалу? Галілей, Мілюков, А. Ф. Коні. Так, так, Варвара права, так треба!»

Душевна депресія не перешкодила йому, проте, дати в газету об'яву про здачу внайми однієї кімнати.

«Це все ж таки матеріально підтримає мене на якийсь час», — вирішив Васисуалій. І знову заглибився у туманні міркування про страждання плоті і значення душі як джерела прекрасного.

Від цих занять його не могли відірвати навіть рішучі вимоги сусідів гасити після себе світло у вбиральні. Через розлад почуттів Лоханкін щоразу забував це робити, що й викликало обурення економних пожильців.

А треба сказати, що мешканці великої комунальної квартири номер три, в якій проживав Лоханкін, вважались людьми примхливими і набули собі слави на весь дім частими скандалами і великими чварами. Квартиру номер три прозвали навіть «Воронячою слобідкою». Тривале сумісне життя загартувало цих людей, і вони не знали страху. Квартирна рівновага підтримувалася блокуванням поміж окремими мешканцями. Іноді пожильці «Воронячої слобідки» об'єднувалися всі проти якогось одного квартиранта. Такому квартирантові було непереливки! Навальна сила сутяжництва підхоплювала його, затягала до канцелярій юрисконсультів, вихором проносила через прокурені судові коридори і штовхала в камери товариських і народних судів. І довго ще поневірявся непокірний квартирант у пошуках правди, добираючись аж до самого всесоюзного старости товариша Калініна. До самісінької смерті такий квартирант сипатиме всілякими юридичними слівцями, яких набрався в різних «присутствених» місцях, говоритиме не «карається», а «наказуються», «не вчинок», а «дєяніє». Себе називатиме не «товариш Жуков», як йому належить називатися з дня народження, а «потерпіла сторона». Та найчастіше за все і з особливою насолодою він вимовлятиме вислів «подати позов». І життя його, яке і раніш не текло молоком і медом, стане вже зовсім паскудним.

Ще задовго до сімейної драми Лоханкіних, льотчик Севрюгов, який, на своє нещастя, жив у квартирі номер три, вилетів за терміновим відрядженням Тсоавіохіму за Полярне коло. Весь світ, хвилюючись, стежив за польотом Севрюгова. Пропала безвісти якась іноземна експедиція, що йшла до полюса, і Севрюгов мав її відшукати. Світ жив надією на успішні дії льотчика. Перегукувались радіостанції всіх материків, метеорологи застерігали відважного Севрюгіна від магнітних бур, короткохвильовики заповнювали ефір свистом, і польська газета «Кур'єр Поранни», близька до міністерства закордонних справ, уже вимагала розширення Польщі до кордонів 1772 року. Цілий місяць Севрюгов літав над крижаною пустелею, і рев його моторів було чути в усьому світі.

Нарешті Севрюгов зробив те, що зовсім збило з пантелику газету, близьку до польського міністерства закордонних справ. Він знайшов загублену серед торосів експедицію, встиг повідомити про місце її перебування, але після цього раптом зник сам.

Це повідомлення схвилювало всю земну кулю. Ім'я Севрюгова вимовлялося на триста двадцяти мовах і наріччях, зокрема, чорношкірих індійців; портрети Севрюгова у звіриних шкурах з'являлися на кожному вільному аркуші паперу. В розмові з представниками преси Габріель д'Аннунціо заявив, що він щойно закінчив новий роман і негайно вилітає на розшуки відважного росіянина.

З'явився чарльстон «Мені тепло з моєю крихіткою на полюсі».

І старі московські халтурники Услишкін-Вертер, Леонід Трепетовський і Борис Аміаков, які давно практикували літературний демпінг і викидали на ринок свою продукцію за заниженими цінами, вже писали ревю під назвою: «А вам не холодно?» Одне слово, наша планета переживала велику сенсацію.

Але ще більшу сенсацію викликало це повідомлення в квартирі номер три будинку номер вісім на Лимонному перевулку, відомій всім як «Вороняча слобідка».

— Пропав наш квартирант! — радісно казав відставний двірник Микита Пряхін, просушуючи над примусом валянок. — Пропав, сердешний. Ото не літай, не літай! Людина ходити мусить, а не літати. Ходити мусить, ходити.