Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

«Полевому штабу ВУЧК во главе с тов. Михайловым после кропотливой агентурной работы и расширения осведомительной сети удалось склонить к амнистии членов холодноярского Повстанческого комитета Петренко, Темного, Чучупаку А.[*] и с ними 76 бандитов. Прошлое всех атаманов очень характерно. Все они бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность за «рідну неньку». Надо сказать, что явившиеся атаманы внешне выглядят довольно плохо, все они оборваны, истощены физически. Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела. В Холодном Яре есть мелкие одиночные шайки, преследующие исключительно уголовные цели, но все их члены, как ни странно, по национальности великороссы (саратовцы, уральцы, сибиряки) из бывших красноармейцев, ставших потом дезертирами. Это обиженный судьбой деклассированный элемент, который исчезнет сам по себе после общего оздоровления обстановки в Холодном Яре. Тем не менее, факты в некоторой степени разоблачают авантюрную природу и самого повстанкома. По данным разведки, в лесах зарыто золота и брильянтов на сумму в сотни миллионов рублей. Предпринимаются попытки поиска этих кладов. Характерно, что все бандиты отказываются покинуть родные места, поэтому есть большое подозрение, что амнистия для них — это только вынужденная временная передышка, после которой они продолжат борьбу».

(Із доповіді таємно-інформаційного відділу

при Раді Народних Комісарів УРСР. № 154.)

Рання тепла весна 21-го додала нам сил, підігріла надії. Уже на початку березня сонечко так припекло, що сніг клаптями падав з дерев, а на землі швидко осідав його ніздрюватий настил. Після зимового затишшя повстанський рух прокидався разом із лісом. Оживали бурлаки та місцеві заприсяжені[*] козаки, поверталися ті, хто пересидів зиму по хатах, приходили нові люди. Ми знов давали комуні поміж роги — шарпали червоні загони, громили совєтські установи, цукроварні, продовольчі склади, здобуваючи зброю, харчі, одяг, фураж. Вдало провели кілька операцій спільно з отаманами Хмарою, Загороднім, Гонтою-Лютим…

Але що далі? Більшовики швидко зализували рани, їхні каральні загони поповнювалися, наші сили підупадали. Закордон на допомогу не поспішав, його обіцяне гасло міцно зачепилося за польський колючий дріт.

Знов підкрадалася зневіра. Пішли на амнестію — важко повірити! — отамани Петренко, Дзиґар, Олекса Чучупака — наймолодший Василів брат… Цих уже зустрічали в Жаботині з полковим духовим оркестром, грали «Інтернаціонал», «заблудлих овець» вітали кременчуцькі чекісти Керкенер і Міхайлов. Не було там тільки нашого «друга» Птіцина…

Почувши, як заскреготав засув, Птіцин підніс парабелум у витягнутій руці на рівень очей, та наступної миті майже засоромився такої поспішливості. На вході до погреба стояла красуня, яка вже приходила до Птіцина ночами, щоправда, лише в його сміливих фантазіях. Він ніколи її не бачив, але уявляв саме такою: юна, свіжа, цнотлива, з покірними, проте гарячими очима. Тільки прийшла вона не в білій сорочці, а в коротенькому кожушку, хоч надворі стояло літо. Видно, до погреба вирядилася надовго.

— Добрий вечір, — незворушно привіталася дівчина, дивлячись у цівку тонкодулого парабелума.

Птіцин поволі опустив пістолет.

— Доб…рий.

— Як ви сюди потрапили? — спитала вона, ніби не бачила відчиненої вгорі ляди.

— Случайно.

— І що ви тут робите? — Дівчина, вочевидь, була приголомшена і ставила свої безглузді запитання згарячу.

— Обикновєнноє любопитство, — силувано всміхнувся Птіцин.

Він підійшов до неї, виглянув за двері, чи там більше нікого немає, і міцно їх причинив.

— Ти адна? Вхаді. Чєсно гаваря, нє ажідал.

— І що далі? — спитала вона.

— Что дальшє? Садісь на свайо мєсто, пагаварім.

Вона підійшла до столу, сіла на ослінчик обличчям до нього.

— Твая работа? — спитав він, показуючи очима на машинку.