Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Вовкулака геть розгубився, він не знав, як повестися в такому становищі, коли й підглядати соромно, й одвернутися нема дурних. А Ціля, як на те, довго, дуже довго дзюркотіла в траву, наче виливала з нори ховрашка. Та ось вона вже натягувала панталони, а він, бідний, досі не знав, що робити. Ось вона рушила до дверей, зараз прочинить їх… і тоді Вовкулака одним стрибком опинився позад неї, лівою рукою затиснув Цілі рота, такого великого, що ледве помістився в його долоні, а правою, в якій був кольт, обхопив за живіт й отак, тримаючи її поперед себе, зайшов у стодолу. Ціля не встигла й розібрати, яка нечиста сила її вхопила.

— Добрий вечір, брате! — сказав Вовкулака.

І тут він ледве не задихнувся від того, що побачив у тьмяному освітленні гасового ліхтаря, який висів на бантині. Під цим ліхтарем на застеленому сіні — рядно, подушка — сидів голий Куземко, прикрившись ізнизу до пояса тонкою ковдрою.

Та не це вразило Вовкулаку. Він знав, що застане тут брата, знав ще тоді, коли впізнав біля стодоли Куземкового коня. Його приголомшило інше, щось настільки страшне й незбагненне, що він довго не міг прийти до тями, аби второпати, що ж це таке. Куземко, його красивий, наче знятий з картини, брат Куземко дивився на Вовкулаку трохи здивовано і мовби без страху, скоріше покора була в його печальних очах, ніби він знав, що брат рано чи пізно по нього прийде, але не думав, що прийде так швидко.

Обіч нього на сіні лежав бравнінг, із кобури виглядав Цілин мавзер, але Куземко навіть не шарпнувся в той бік. Він сумирно дивився на брата, який тримав у міцних обіймах Цілю.

І тут Вовкулаці дійшло. Той незбагненний подив, що його охопив, як тільки він побачив Куземка, тепер збільшився в ньому стократ, миттєво розрісся до того, що не вміщався у Вовкулаці, розривав груди і не давав дихати.

Куземкова оголена права рука була без перев'язі і без жодної подряпини, вона була гладенька й смаглява, точнісінько така, як і ліва, — здорова м'язиста рука.

Ціля з нутряним здушеним криком, який вона не могла виштовхнути назовні, засмикалася в обіймах Вовкулаки, намагаючись випручатися, та він ще дужче затиснув їй рота, аби ця фурія не завадила йому сказати те, що він так хотів сказати братові Кузьмі, якого все життя називав тільки Куземком.

І він сказав:

— Що, брате, помогли тобі твої жиди?

Куземко мовчав.

Потім, важко ковтнувши повітря, попросив:

— Тільки її не вбивай.

Вовкулака звів кольта і вистрілив.

Куземко тріпнувся і навзнак ліг на чисту постіль, забризкану кров'ю. Куля влучила йому просто в чоло.

Вовкулака кинув поруч із братом Цілю і ще раз вистрілив.

Потім, запаливши сірник, підніс його до сухого сіна.

Надворі відв'язав білого в чорних латках таркача і вороного.

Коли вихопився на Озірянську гору й оглянувся, в березі вже гуготіло таке полум'я, що червоні відсвіти діставали його обличчя. З ікластого вищиру Вовкулаки важко було зрозуміти, чи він сміється, чи плаче, чи, може, просто дивується.

— Ну, добре, — сказав тоді Чорний Ворон, вигортаючи паличкою печену картоплину з жару. — Він міг перев'язати і здорову руку, щоб придуритися, наче його поранено. А як же вона посиніла? Звідки ж ота лихоманка взялася?