Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Унове серце переповнювала ніжність до темноокої Джеї. Раніше він милував переможених ворогів, а тепер розчулювався біля тендітної, гнучкої Джеї. Він відчував дивну несміливість перед її важкими косами і чудовим сяйвом великих задуманих очей. Любов п’янила його більше, ніж перемога над ворогом.

Його огортали невиразні марення. Іноді на думку про те, що згода Ушр відпустити з ним Джею була необхідна, сувора і запальна уламрова душа обурювалася. Він аж нетямився, думаючи про можливу відмову. Але син Тура добре розумів, що слід шанувати звичаї чужого племені, надто коли поділяєш усі незгоди кочового життя.

Коли в прогалинах між бамбуками замигтіли зорі, Ун підійшов до Ушр, та саме довечерювала, і сказав:

— Ушр, ти даси мені Джею за дружину?

Ушр, зрозумівши, що він хоче, завагалася. Закони її племені були давні. Вони існували так довго, що набули непохитної сили для вовчиць. Жінки племені не мали права одружуватися ні з вогневиками, ні з лісовиками. Але лихо, що переслідувало в останній час вовчиць, заронило в душу Ушр невпевненість. Вона не знала, чи залишився живий бодай один чоловік з її племені. До того ж уламр був могутнім спільником і вірним другом.

— Моя думка така, — нарешті озвалася Ушр. — Спочатку треба спекатися ворогів. А вже тоді Ушр ударить Джею в груди і дівчина стане Уновою дружиною.

Син Тура збагнув відповідь лише наполовину, і бурхлива радість охопила його. А Ушр збентежено дивилася на У на: їй було невтямки, чому уламр обрав тоненьку гнучку Джею, а не жінку-вождя з м’язистими руками і великими щелепами.

Наступні два дні втеча тривала. Тепер велика річка була вже зовсім близько. Попереду бовваніло гірське пасмо, подібне до того, де мешкав печерний лев. Ніякого знаку людожерів не було видно. Навіть Ушр почала думати, що вороги відмовилися від погоні. Щоб переконатися в цьому, Ушр разом з Уном і Зуром видряпалися на високий стрімчак. З вершини їм відкрилася річка, вона зміїлася серед неозорої рівнини, а ще далі на узліссі — маленькі метушливі постаті людей.

— Люди-дхолі! — зітхнула Ушр.

Число ворогів не зменшилося. Придивившись пильніше, Ун заявив:

— Вони не йдуть нашим слідом!

— Вони знайдуть його! — запевнила Ушр.

Зур промовив задумливо:

— Ми повинні переправитися через річку!

Така спроба була не до снаги навіть найкращим плавцям, до того ж річка кишіла від крокодилів. Але люди племені ва володіли мистецтвом долати водні простори на плотах з конарів і стовбурів дерев, зв’язаних ліанами і гнучкими гілками.

Зур повів людей на берег річки, густо порослий чорними тополями. Два стовбури, звалені у воду маленької саги, прискорили роботу. Задовго до полудня пліт стояв на плаву. Але ворог був близько. Втікачі бачили вже авангард вогневиків — він вихопився з-за річкового коліна на відстані трьох-чотирьох тисяч ліктів.

Коли пліт відчалив від берега, вогневики зчинили скажений лемент. Ун відповів своїм бойовим кличем, а жінки кричали й завивали так, ніби вони й справді були вовчиці.

Утікачі пливли поволі, сильна течія зносила пліт. Поступово вони наближалися до того місця, де стояли вогневики, і обидва загони опинилися зрештою лице в лице. Між ними якщо й було двісті ліктів, то й добре. Людожери скупчилися на вузькому миску. Було їх двадцять дев’ять, усі кремезні, куцоногі, міцнорукі й зубасті. Круглі глибоко посаджені очі так і бликали. Кілька воїнів хотіли кинутися в воду, але завагались. У прибережних заростях лотоса дрімали гігантський пітон і два крокодили.

Орудуючи жердинами, Ун, Зур і жінки випливли на середину річки. Пліт проплив між двома острівцями, крутнувся кілька разів навколо себе, знов наблизився до берега, де зібралися вогневики, потім повернув на південний схід. Скоро втікачі висіли на протилежному березі, і жінки, ступивши на суходіл, затюкали вогневиків.

Загін заглибився в пущу. Йшли доти, доки дісталися до притоки великої річки. Притока була неглибока, можна її перейти вбрід. Одначе, перш ніж зайти в воду, Зур покраяв на клапті оленячу шкуру і звелів усім при виході-з річки обмотати собі ноги цими шкуратками. Невдовзі втікачі вибралися на скелястий берег, пройшли по ньому обернутими оленячою шкурою ногами і залили водою місце привалу.