Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Якусь мить лісовики на тому березі стояли нерухомо. Потім їх знов огорнув страх. Одна жінка кинулась тікати, інші й собі сипонули хто куди. Ра щось пронизливо верещав услід. Один чолов’яга, найкремезніший і найміцніший, пристав перший. Поступово почали спинятися інші. Вони стояли тепер довгим нерівним ланцюжком.

Коли Ун вийшов на берег, знов почалася паніка, але швидко припинилася. Ра, вибрівши з води, випередив уламра й порвався до своїх. Кремез чекав його. Це була вирішальна хвилина. Погляди всіх лісовиків були прикуті до велетенської постаті Уна. Ті, хто зустрічав раніше вогневиків, не могли пригадати серед них такого велета. Перед їхніми очима поставали сцени кривавої різанини; їхні тіла тіпала лихоманка. Але Ра, вимахуючи руками, почав переконувати їх, і лісовики поступово заспокоїлися. Ун ступив крок уперед. Кремез несамохіть позадкував, але дозволив уламрові покласти руку на своє плече. Зур, а він теж перейшов болото, навчений Вао, вже розмовляв з лісовиками на мигах.

І тоді цих бідолах огорнула невимовна радість, а може, й гордість: ще б пак — дістати в спільники такого велетня, чия сила перевищувала силу найлютіших і найстрашніших їхніх ворогів!

Перші вернулися жінки. Вони зібралися круг Уна і кремеза тісним гуртом.

Гігант уламр сміявся голосним і щасливим сміхом: як добре після стількох днів, проведених далеко від рідного табору, знов опинитися серед людей!

Розділ третій

ВОГНЕВИКИ

Кілька тижнів Ун і Зур разом з новими приятелями мандрували крізь пущу. Життя було привільне. Лісовики легко відшукували в чагарях джерела, викопували їстівні корінці, добували осереддя з сагової пальми, відчували здалеку наближення хижаків.

Увечері, сидячи коло багаття, вони тішилися відчуттям цілковитої безпеки. Лісовики вже не боялися нападу диких звірів. Ун і Зур зладили здоровенні довбні й гострі кам’яні сокири для своїх нових друзів. Незабаром лісовики навчилися досить спритно орудувати ними і тепер на чолі з уламром ладні буди дати відсіч будь-якому хижакові. Подібно до мавп тонкотілів, вони жили стадним життям і в гурті становили грізну силу. Лісовики дуже добре ставилися одне до одного. Беззастережна відданість, яку ці сіроми відчували до Уна, межувала з обожнюванням. Низькорослі людці захоплено милувалися могутнім станом і м’язистими руками сина Тура. Його громовий голос викликав у них захват.

Вечорами, коли мідні відблиски вогню танцювали на травах і осявали високі зелені склепіння, лісовики з радісними вигуками гуртувалися довкола уламра. Усе, що страшило їх в огневиків, тут, навпаки, обіцяло їм безпеку. Раділи вони й дружбі з Зуром. Лісовики вже встигли переконатися в його винахідливості. Вони знали, що його порад завжди слухає велет уламр. Він краще за Уна розбирав їхні шести і мову. Та Зура лісовики любили як рівню собі. Уна ж вони боготворили, ніби той був верховною істотою.

У міру просування на південь лісовики почали виявляти якусь чудну нерішучість, сказати б, побоювання. Вао пояснила, що вони наближаються до узлісся. Плато помалу знижувалося. Клімат ставав гарячішим. Пішли баньяни, пальми, бамбуки, ліани та інша тропічна рослинність.

Якось під обід вони вийшли до майже прямовисної кручі. Внизу вузьким виярком котив бурчак. Протилежний берег здіймався так само круто, хоча був куди нижчий за той, де стояв їхній загін. За ним, скільки сягало око, стелилася савана, перемежована острівцями чагарників.

Лісовики, причаївшись у кущах, пильно роздивлялися протилежний берег. Зур, перемовившись з Вао, сказав синові Тура:

— Це земля вогневиків!

Ун з ворожою цікавістю оглянув савану. Зур додав:

— Коли вогневики приходять до лісу, вони вбивають лісовиків і поїдають їх, мов оленів або антилоп.

Уламр спалахнув гнівом. Він згадав лютих людожерів кзамів, в яких Нао викрав колись вогонь.

Для привалу місцина була дуже зручна. В бескиді видніла глибока печера, вхід до якої можна було легко оборонити від напасників. Перед печерою розстилався майданчик, де можна було розкласти багаття. Густі чагарі робили його невидимим з другого берега. З допомогою лісовиків Ун і Зур заходилися зміцнювати вхід до печери. Надвечір ця своєрідна фортеця уже могла витримати навалу і трьох десятків людей.

Син Тура заявив:

— Ун, Зур і лісовики тепер дужчі за вогневиків!