Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Ра і Вао нічого не знали про це лихоліття. Вони були молоді й ні разу не постраждали від ворожої напасті.

Кілька разів, підходячи до краю плато, вони бачили внизу на рівнині вогні далеких таборів. Але пам’ять зберегла про це лише невиразний спогад, який ожив тепер перед вогниськом, розкладеним хлопцями.

З кожним днем Зур і Вао все краще розуміли одне одного. Ва довідався, що в лісі мешкали інші лісовики, і попередив про це товариша. Син Тура вислухав цю новину з притаманною йому безтурботністю. Уклавши спілку з Ра, він був певний, що йому не доведеться мати мороки з іншими лісовиками. Ті, звичайно, не зважаться вчинити наскок. Але Зур не поділяв цієї думки. Хоча він не помічав особливої войовничості за лемурами, — Ра і Вао на хижих звірів не полювали, — лісовики, чого доброю, можуть запідозрити їх в агресивних намірах.

Якось увечері, коли язички полум’я весело пожирали хмиз, Ра і Вао блаженно сиділи почіпки коло багаття і, навчені Зуром, розважались тим, що підкладали дрова. Мисливці настромили на рожен частину ланячої туші, і вона смажилася на вогні, ширячи смачний дух. Поруч на плескатому камені пеклися гриби. Крізь листя дерев витикалися роги молодика, викувані на зоряному небі.

Коли м’ясо й гриби засмажились, Ун віддав, частину лісовикам, а решту поділив навпіл з товаришем. Хоча цього вечора їхній притулок був не дуже надійним, люди відчували себе в безпеці. Табір оточували височенні дерева з гладенькими стовбурами. Для тигра такі дерева були недосяжні, а люди завжди встигли б видряпатися на них, перше ніж хижак кинеться в атаку.

Година була тиха й погідна. Недовіра більше не різнила суворих напівдиких людей, ладних гуртом відбити будь-який напад. Люди блаженствували в здоров’ї і в ситості

Зненацька Ун і Ра, а потім Ва здригнулися. Вітерець доніс незнайомий, ледь уловимий запах. Ра і Вао засміялися дивним сміхом. Уламр, стурбований, обернувся до Зура:

— До нас наближаються нові люди.

Ва й собі обернувся до жінки. Похиливши голову, вона вдивлялася в пітьму своїми зіркими очима. Зур торкнув її за плече і словами и знаками запитав, кого вона бачить. Запитання було поставлене ясно, і збагнути його можна було одразу. Вао, кивнувши головою, витягла вперед обидві руни і ствердно буркнула,

— Ун каже правду, — озвався сан Землі — Прийшли нові лісовики.

Уламр схопився на ноги. Ра майнув у зарості високої трави. Запала хвилина замішання. Унове обличчя виражало недовіру. Зур похнюпив голову. Ра спробував утекти, але Зур покликав його назад. На лиці лісовика з’явився вираз невпевненості. Він був явно розгублений. Ра поривався бігти назустріч одноплемінникам, але боявся розгнівити Уна.

По хвилі вагання син Тура схопив свою зброю і рішуче подався назустріч незнайомим запахам. Вони ставали все дужчими. Молодий воїн підрахував, що в заростях ховається не менше шести-семи душ. Він наддав ходи. Якусь мить запахи були зовсім близько, потім почали розвіюватися.

У попелястому світлі зірок, що соталося кріль листя, уламр угледів кілька силуетів. Вони тут же пропали в пітьмі. Ун кинувся щодуху наздоганяти, але застряв у підліску. Раптом уламр став як укопаний. Попереду блиснула смуга води, завширшки з двісті ліктів. У берегову трясовину стрибали звідусіль жаби; інші кумкали серед лотосів. На воді танцювала місячна стежка.

На тому боці метушилися якісь постаті. Здавалося, вони вискакують прямо з прибережних водоростей.

Ун гукнув:

— Син Тура і син Землі — спільники лісовиків!

Почувши громовий уламрів голос, втікачі спинилися й озирнулися. Потім закричали щось, потрясаючи над головою каменюками, які вони тримали в руках. Вони вже збиралися гайнути далі в південному напрямку, аж це на березі поряд з Уном з’явився Ра і покликав своїх. Показуючи на Уна, він пригортав обидві руки до грудей. Верескливі голоси відповіли йому недружним хором, руки жестикулювали безупинно. Здатність бачити в темряві дозволяла втікачам добре роздивитися постаті й обличчя лемура й уламра. Ра теж нічого не пропускав з жестів своїх родаків.

Поява на березі Зура й Вао викликала неймовірний гамір серед лісовиків. Потім раптом запала тиша.

— Яким чином волохані перебрели болото? — здивовано запитав Ун.

Обернувшись до Вао, Зур передав їй запитання. Жінка засміялася і, схопивши Уна за руку, потягла ліворуч. Тут у прозорій воді він побачив сірувату стежку, що вела від берега. Вао подала знак і ступила на стежку. Ноги її поринули в воду лише до колін. Потім вона швидко пішла цією підводною стежкою на той бік. Ун, не задумуючись, пустився слідом. Ра теж рушив за ним. Зур простував ззаду.