Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Потім уламр і ва рушили до мастикового гаю, взявши з собою лише кийки. Вони йшли поволі, часто приставали. Лісовики з трепетом стежили за їхнім наближенням. Двічі вони поривалися тікати, але сміх уламра втримав їх на місці. Нарешті четвірка опинилася за два’ кроки одне від одного.

Хвилина була тривожна і відповідальна. На простацьких обличчях тубільців знов з’явилися страх і недовіра, їхні очі стали круглі, чола знову насупилися. Несамохіть чоловік підняв руку з гострою каменюкою, але Ун, розреготавшись, показав свою важку довбешку.

— Що може вдіяти камінчик волоханя проти замашного кия?

Ва додав протягло:

— Ун і Зур — не леви й не вовки!

Лісовики втихомирилися. Перший крок зробила жінка. Щось лопочучи по-своєму, вона торкнулася до Зурового плеча. Страшного нічого не сталося, і жінка остаточно переконалась, що їх не збираються кривдити.

Зур подав чоловікові шмат сушеного м’яса, той його жадібно з’їв. Ун пригостив жінку їстівними корінцями.

Ще задовго до кінця дня вони здружилися так, ніби разом прожили кілька місяців.

Лісовиків не лякав вогонь. Вони з цікавістю дивились, як полум’я лиже хмизняк, і скоро звикли до його тепла.

Надвечір повіяв холодний вітер. Небо було ясне й чисте, нагріта за день земля швидко прочахала, немов бажаючи віддати своє тепло далеким зіркам.

Уламр і ва раділи, дивлячись, як їхні нові друзі гріються навпочіпки біля багаття. Ця картина нагадувала мандрівникам вечори в рідному таборі. Та гуртом як-не-як було й веселіше.

Зур намагався розібрати слова й жести нових товаришів. Він уже знав, що чоловіка звати Ра, а жінка відгукується на ім’я Вао.

Зур усе допитувався, чи є в лісі інші люди і чи вони одноплемінники.

Мало-помалу ва навчився розуміти лісовиків, особливо коли вони допомагали собі на мигах.

Наступні дні зміцнили їхню приязнь. Ні чоловік, ані жінка не виявляли недовіри до хлопців. У їхній свідомості, ще примітивнішій, ніж Унова й Зурова свідомість, уже виникла звичка.

Вроджена сумирність і готовність до послуху змінялася в лісовиків люттю й жорстокістю лише у хвилини гніву чи страху. Вони скорялися перед силою безстрашного уламра і перед хитрістю обачного ва.

Гостротою чуттів лісовики не поступалися синові Тура. А крім того, вони, подібно до леопардів, бачили в темряві так само добре, як при денному світлі. Лазили по деревах вони не гірше за резусів і тонкотілів. Вони залюбки їли м’ясо, але не гребували також листям дерев і кущів, молодими пагонами, корінцями й грибами. Бігали чоловік і жінка не так прудко, як Ун, але могли змагатися з Зуром. Фізичною силою вони, може, й переважали ва, зате незмірно поступалися уламрові-велетню. Вони не мали іншої зброї, окрім гострих каменюк. Цими крем’яхами лісовики зрізали памолодь або деревну кору. Добувати й зберігати вогонь вони не вміли.

Колись дуже давно в пущах третинної епохи предки цих лісових людей навчилися вимовляти перші слова й грубо тесати крем’яхи. Їхні нащадки розселилися по всій землі. І доки одні з них навчилися користуватися вогнем, а інші мистецтву добувати його кресалом, поки кам’яне знаряддя вдосконалювалося в умілих руках, лісовики, розбещені ситою їжею і легким життям, так і залишилися на рівні своїх предків. Їхня мова, майже не змінившись протягом тисячоліть, лишалася примітивною. Навики не розвивалися. А головне, вони погано пристосовувалися до нових життєвих умов.

А проте лісовики успішно боролися з леопардами, пантерами, вовками і дхолями, які тепер рідко нападали на них. Умілі верхолази, вони були недосяжні для левів і тигрів. Невибагливі до їжі, лісовики рідко голодували і навіть узимку легко знаходили їстівні корінці й гриби. До того ж їм не доводилося потерпати від холоду, як уламрам, безплічкам, рудим карликам і кзамам, племенам, що мешкали по той бік гір, у країнах заходу і півночі.

І все ж лісовики, що населяли раніше багато лісів і пущ, поступово вимирали. Причина їхньої загибелі на сході і на півдні залишилася нез’ясована. Інші, дужчі племена, з тих, хто мав розвинутішу мову, хто вмів робити кращі знаряддя і користуватися вогнем, помалу відтіснили лісовиків з рівнин на плато. За останнє тисячоліття переможці лише двічі-тричі піднімалися сюди, але ніколи не осідали надовго. При їхній появі люди-лемури, пойняті жахом, забилися в лісові хащі. Це були часи суворих випробувань, спогад про які довго потьмарював потім свідомість лісовиків, передаючись від роду до роду.