Розділ «І»

- Від кого? - здивувався він.

- Угадай.

- Від настирливого коханця?

- Ні.

- Ну, визволяти тебе від чоловіка нібито рано, ще й паспорта не маєш.

- Ніколи не вгадаєш, - сказала я. - Від дівочости.

На якусь мить він завмер, не вірячи своїм вухам, а потім підійшов до мене й поволі опустився на коліна.

- Дівчинко… Моя маленька дівчинко! Ангеле ти мій…

Цього разу на старому розтовченому дивані десь узялося біле простирадло, і трохи згодом він цілував на ньому руді пасмуги, плутаючи місячні виділення з дівочою крівцею, й примовляв так само розчулено:

- Дівчинка… Моя солодка дівчинка…

На його ослаблому, але ще повному, жилавому корені теж були ослизлі червоно руді сліди моєї місячної «цноти», я витерла їх тим же простирадлом і взяла його… ще гаря чого, дуріючи від змішання чужого і свого власного запаху.

Відчуття млосної наповнености пойняло усе моє тіло, але хотілося ще і ще, все єство моє прагло вийти за власні межі, прагло доконечної нестерпности й вибуху, для якого не вистачало якоїсь краплини, і коли я відчула піднебінням, як збільшується і тужавіє твердь, то заскімлила від насо лоди, а потім завила, як сука, а тоді… ось вона, та доконечна наповненість, коли чужа, найпотаємніша жага нестримно тече у тебе і ти, нарешті, виходиш із своїх берегів з несамовитим, уже потойбічним криком. Утім, усе це тодіш ні, ще підліткові рефлексії, коли звичайнісіньку статеву сверблячку хотілося виправдати самою природою, а не культом чоловічого перламутрового… ребра, з якого одного разу ти випадково вискочила на цей світ.

Соромно зізнатись, але того майстра, того непоказного чоловічка, що зробив мені шість фотографій «три на чотири», я майже не обдурила - тоді я справді вперше відчула себе жінкою і навіть через роки, коли розгортала свій паспорт, із маленького фото загадково дивилася та «солодка дівчинка» і, здавалось, ось ось мені підморгне.

3

Надвечір зіпсувалася погода: подув холодний північний вітер, потім припустив дрібний, уже осінній дощ.

Нестор приїхав пізно; як завжди, не в гуморі, і від того, що намагався це приховати, виглядав іще жалюгідніше. Я навіть не хотіла йому казати про візит голомозих, та зрештою вирішила, що так буде краще.

- Я знаю, - сказав він. - Вони знайшли мене й там…

Але то все пусте. Сьогодні я хочу з тобою посидіти. Ти заслужила, правда ж? - Обличчя в нього було худе, й усмішка теж видавалася худою.

- Ти про що?

- Він розповів, як ти його відшила. А тут якраз пішов дощ. Уявляєш, як бідолаха перелякався? Я ж був без парасолі і міг прихопити нежить, - він вимушено засміяв ся.