Розділ «І»

- Плутон, - сказала я.

- Що о о? - не второпав мій майбутній партнер.

- Фірма називатиметься «Плутон». Це бог підземного світу.

- Мертвого світу, - скривився Нестор.

- Хіба надмогильні пам’ятники ставлять живим? - спитала я.

- Усе логічно, - сказав мій чоловік, який на кожен випадок мав свою окрему думку. - Але занадто похмуро. - І логічно, і дуже доречно, - беззастережно став на мій бік наш компаньйон - Я не знаю ніякого бога, окрім того, під яким ми ходимо, але знаю, що є навіть планета Плутон. І думаю, що вона буде для вас щасливою. Люди завжди вмиратимуть, убиватимуть одне одного, отже, цей бізнес вічний, - додав він раденько, не здогадуючись, що і його знайдуть у поліському кар’єрі з простреленою голо вою. - Тож будемо вас, Анастасіє Михайлівно, вважати хрещеною мамою фірми. Давайте вип’ємо за нашу маму, - збуджено сказав він, ніби слабував на комплекс Едіпа і сприймав за матусь навіть утричі молодших за себе жінок.

Спершу справді усе «пішло й поїхало», як по писаному: були мармур і габро, було багато замовлень і нове просторе приміщення, були наймані майстри і мій коротенький, побіжний роман зі збоченцем Едіпом, котрий навіть у ліжку називав мене мамочкою. Нестор уже нічого сам не ліпив, не тесав, тільки займався кредитами, новими проектами, та якось водночас з’явилися конкуренти, подорожчав утричі камінь, прийшли податківці, наїхав рекет, у поліському кар’єрі пролунали постріли, які спровадили в царство мертвих мого синочка Едіпа, і поки Нестора тягали по допитах, виявилося, що рахунки наші там заморожені, там під арештом, а там узагалі луснули разом із банком. Щоб урятувати фірму, він заліз у борги, але поїзд пішов: усе полетіло за вітром, Нестор теж полетів, як фанера над Парижем, а приземлився у своїй старій майстерні, де зосталося лише кілька чорних кам’яних брил, які могли слугувати вже пам’ятниками на могилах убитих надій.

А нажити… нажити ми лише й устигли ось цей будинок, до якого втекли від марнот великого міста, однак не втекли від його і своїх гріхів. Нестор і далі тримався за фірму, все робив уже сам власноруч, проте його заробітки покривали хіба що витрати на бензин, який він випалював до міста й назад. Хоч як це дивно, але я швидше за нього прижилась і знайшла собі затишок серед природи, - може, тому, що ніколи не обтяжувала себе роботою (Нестор був проти, щоб я працювала), ніколи не мала близьких подружок, від яких, я певна, можна чекати лиш підступу й заздрого поглуму.

Нестор сам відгороджував мене від усього світу, від людей і клопотів, від дітей (а коли захотів, щоб я народила, то вже було пізно), від випадкових знайомств і друзів, од мене самої, а відтак… і від себе. Він узяв мене п’ятнадцяти річною дівчиною, коли я ще нічого не знала й не бачила… і раптом симпатичний мужчина садовить тебе у своє авто й везе до ресторану, ти боязкими ковточками п’єш шам панське - не через те, що боїшся сп’яніти, а тому, що не хочеш, аби цей вечір скінчився, ти їси свій гарнір по одній рисинці, та він… кінчається, він кінчається, а потім вогні вечірнього міста розпливаються у твоїх очах, як вишневі плями на білому простирадлі, хоч не було ніякого прости радла, а було затісне авто, в якому він тебе взяв, ба ні, насправді ж узяла його ти, о, наївна чоловіча леґенда про те, що беруть вони, леґенда, вигадана від безсилля тими, хто не витримав випробування спокусою, хто не знає, що таке справжнє бажання, яке розриває тебе, як надмірна доза пороху розриває рушницю.

Уперше я йому зрадила, коли пішла сфотографуватися на паспорт (ми жили вже разом, він поспішав зареєструвати шлюб, та я ще не мала паспорта), - спустилась у під вальчик маленького запорошеного фотоательє, де сидів за столиком такий же маленький непоказний чоловічок - весь у корінь, - і там… там він мені сказав, що таких врод ливиць треба знімати не на паспорт, а на обкладинки еротичних журналів, - чи не бажала б я сфотографуватися у всій красі?

- А що ви ще вмієте? - з насмішкою спитала я, див лячись у його хтиві очиці.

- Усе.

- Так таки й усе? - не повірила я.

- Абсолютно. Проходьте за ширму. І якщо ви не проти, то… зробимо проби.

Він демонстративно примкнув на засувку вхідні скляні двері, спостерігаючи за моєю реакцією на цей промовистий жест, і я хотіла було заперечити, але тут якийсь здоровен ний чолов’яга став дертися в двері, показуючи пальцем на свій наручний годинник. Мій фотомайстер чемно йому відчинив і сказав, що зараз він зайнятий, приходьте пізніше, однак суворий чолов’яга в суворому костюмі (теж збирався зніматись на паспорт?) розкричався, що він зайнятий у сто разів більше, що майстер навіть не здога дується, хто він такий, і що він зараз узагалі закриє це ательє і зробить із нього пивничку. І тоді сталося те, на що я ніколи не сподівалася. Мій щупленький майстер раптом звівся навшпиньки, доп’явся до краватки здорованя, згріб її у кулак і на зашморзі притягнув його голову на рівень свого зросту.

- Запам’ятай назавжди, - тихо і владно сказав він, - тобі нема куди поспішати. Тебе ніхто і ніде не жде. Але ти ще про це не знаєш.

Він розвернув здоровила обличчям до виходу й одним поштовхом викинув за двері. Потім повернув до мене таке веселе обличчя, ніби щойно вигнав із кімнати муху:

- За моєю ширмою - як на сповіді, - сказав він. - Таїна цілковита. Ви знаєте, що таке таємниця сповіді? І що таке професійна етика? У моєму ділі це насамперед конфіденційність. За її порушення я відповідаю перед законом. Ви це знаєте? - він так допитувався, ніби перед законом мала відповідати я.

Так, я знала. Знала, що в мене тільки но закінчилися місячні і ще трохи мажеться, але цей загадковий чоловічок мені раптом почав подобатися. Він не сяяв, не вабив своєю зовнішністю, не намагався щось удавати із себе, проте, мабуть, і сам того не відаючи, чимось приворожував, бо… поки він налагоджував апаратуру, міняв об’єктив, я вже була в чім народила матуся.

- Абсолютно все? - перепитала я. - Тоді… звільни мене.