Розділ «І»

Він сплів свої довгі пальці, звивисті й загнуті трохи назад, і підпустив очі під лоба. При цьому був схожий на Гомера, якого скульптор зобразив чомусь сліпим.

- Вірю.

- Чому?

- Бо Іванько й сам чорт, - сказав він і перевальцем пішов до річки, швидко перебираючи вигнутими в колесо ногами.

Мені раптом стало його жаль. Навіть майнула легко важна думка, що я змогла б йому дозволити значно більше, ніж він собі уявляє. Втім, цілком можливо, що саме це він якраз уявляв дуже часто.

2

Цікаво, що тепер сказав би Іванько, якби я розповіла йому про гада, котрий винюшив на лісовій галявинці мої трусики й непомітно заліз у сумку? Хоча я приблизно здогадуюсь.

- То Іванько перекинувся у вужа, - сказав би він.

Вогненний ангел. Я все ще крутилася перед дзеркалом, стривожена тією зміюкою, коли знадвору долинув сиґнал автомобіля й запізніло загавкав наш розледачілий Трезор - принесло когось чужого.

Потім заскрипіли східці, я вся напружилась, але до спальні зазирнув Іванько й злякано зашепотів:

- Вони знову приїхали! - засліплений страхом, карлик ніби й не бачив, що я гола голісінька. - Іванько скаже, що вас немає вдома.

- Хто - вони? - спокійно спитала я.

- Голомозі!

- Скажи їм, що я зараз вийду.

- Не треба. Іванько знає, як їх спровадити. За ними тільки смуга ляже. Іванько набреше, що ви пішли по гриби.

- Я вже йду, - сказала я роздратовано, накидаючи на голе тіло куценький халат кенгуру.

«По гриби»… Він що, і там підглядав за мною чи, може, чортисько читає думки?

Я повагом вийшла на подвір’я і присмирила пса, який, угледівши хазяйку, послужливо розгавкався на всю гор лянку.

Біля воріт стояв тупорилий джип зі сліпими шибами, а на хвіртці вже висів гість - на диво, не тупорилий і навіть не голомозий, він радше скидався на страхового аґента, котрий, аби докликатися господаря, дратує собаку. Худий, високий - такий собі симпатичний глистюк з трохи пере кошеним від посмішки ротом.

- Привіт, золотко! - сказав він, одверто розглядаючи мене з ніг до голови. - Ми від Сухого.