Розділ «Книга друга»

— Непогано. Теж виграв раз.

— Я ніколи не знаю, як йому ведеться,— мовила місіс Маєрс. — Він ніколи мені не каже.

— Мені ведеться непогано, — сказав Маєрс. Він намагався бути приязним.— Вам теж слід би вибратись туди.— Коли він говорив, здавалося, що він не дивиться на тебе або ж плутає тебе з кимось іншим.

— Та я б залюбки, — сказав я.

— Я днями навідаю вас у госпіталі, — мовила місіс Маєрс. — Приготувала дещо для своїх хлоп'ят. Усі ви мої хлоп'ята. Так-так, ви мої любі хлоп'ята.

— Усі будуть раді побачити вас.

— Любі мої хлоп'ята. I ви теж. Ви один з моїх любих хлоп'ят.

— Мені час вертатись до госпіталю, — сказав я.

— Вітайте від мене всіх моїх любих хлоп'ят. Я приготувала для них багато всячини. Привезу доброї марсали й тістечок.

— До побачення, — мовив я.— Всі будуть страшенно раді.

— До побачення, — відказав Маєрс.— Приходьте до Галереї. Ви ж знаєте, де мій столик. Ми там щовечора збираємось.

Я рушив далі вулицею. Тоді надумав зайти до «Кова» й купити щось для Кетрін. У «Кова» я вибрав коробку шоколадних цукерок і, поки дівчина загортала її, заглянув до бару. Там були двоє англійців і кілька військових пілотів. Я випив у самоті келих мартіні, розплатився, забрав при виході свою коробку цукерок і попростував до госпіталю. Перед невеличким баром на вулиці, що йде від «Ла Скала», я натрапив на купку знайомих; там були віце-консул, двоє молодиків, що навчалися співу, і Етторе, італієць із Сан-Франціско, що служив у італійській армії. Я погодився випити з ними. Одного із співаків звали Ролф Сіммонс, а співав він під ім'ям Енріко дель Кредо. Я ніколи не чув, як він співає, але сам він весь час вважав, що от-от має прославитись. Він був гладкий, на обличчі в нього видніли шерхлі червоні плями коло носа й рота, неначе він хворів на сінну гарячку. Він щойно повернувся після виступу в П'яченці. Співав там у «Тосці» й мав нібито величезний успіх.

— Ви, звісно, ніколи не чули мене, — сказав він.

— А коли вас можна буде почути тут?

— Восени співатиму в «Ла Скала».

— Б'юсь об заклад, що його закидають стільцями,— обізвавсь Етторе. — Ви не чули, як на нього кидали стільці в Модені?

— Це підла брехня.

— Кидали, кидали, — сказав Етторе. — Я там був. I сам кинув шість стільців.

— Та хто ви такий? Нікчемний макаронник із Фріско!

— Він не вміє співати по-італійському, — провадив Етторе.— Скрізь, куди поїде, на нього кидають стільці.