Розділ «Книга друга»

— Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан,— потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку.

— Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі.

— Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався.

— Цілком згоден з вами, колего.

— Півроку на що? — запитав я.

— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.

— Не вірю, — сказав я.

— Ви хочете зберегти ногу, юначе?

— Ні, — відказав я.

— Що?

— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок.

— Як вас розуміти? Який гачок?

— То він жартує, — сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі за доблесть.

— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку.— Я можу сказати лише одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.

— Щиро вам вдячний, — сказав я.— Я високо ставлю вашу думку.

Капітан поглянув на годинник.

— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам найкращого.

— Вам теж усього найкращого і велике спасибі, — сказав я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry»[23],— і всі троє вийшли з палати.

— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла.— Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.

Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.