Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Політ у небувалість»

— Як тут опинився?

— Ти б не хотів цього?

— Навіщо ти витягнув її з води? — крикнув Кареос, злобно блискаючи очима. — Вона мертва!

— Для неї смерті нема, — суворо і гордо сказав Горіор. — Дай мені пройти!

— Ти зруйнував наше кохання, і ось вона загинула!

— Хто піднявся до світу свободи, той стає над прахом, Кареосе! Ти не прийняв руки брата. Залишайся в світі мороку і згуби. А її шлях — до свободи! Прощай!

— Ти не візьмеш ЇЇ, — грізно мовив правитель, підіймаючи зброю. — Вона моя!

— Ти відмовився від неї. Вона добровільно повернулася, щоб врятувати тебе своїм коханням. Але твоя нещадність убила її! Чого ж ти бажаєш?

— Твоєї смерті! — гримнув Кареос, і малинова блискавиця пронизала ніч.

Горіор миттю оповив себе гігантським рубіновим кільцем такої яскравості, що правитель закричав од болю в очах. Зброя випала з його рук. Корсар стояв на місці і дивно посміхався.

— Може, й тепер ти скажеш, що я розповідав казки? Переконайся хоч на прощання, що ти знехтував прекрасну дорогу в безсмертя! Мені жаль тебе, Кареосе, колишній побратиме!

— Проклятий, проклятий! — Люто кричав правитель, повзаючи під стіною. — Ти вб’єш мене? Так вбивай же! Настав твій час!

— Я не вб’ю тебе, — зітхнув Горіор, прямуючи до свого апарата. — Тебе неможливо вбити. Що я знищу? Облудну подобу людини. Суть залишиться. Замість тебе народяться інші правителі, тирани й насильники. Живи і захлинайся в злобі. Прощай!

І ось спалахують дюзи квантольота, і Кареос залишається самотній у вежі Мовчання, а малинова зірочка тане в нічному небі серед байдужих, насмішкуватих світил.

— Я не залишу тебе в спокої, — захлинався від злоби правитель, погрожуючи кулаком у небо. — Я знайду тебе в проклятому лігві.

Глухо шуміло море, тонко висвистував вітерець у пустельних переходах вежі, а небо не відповідало на погрози Кареоса.

Лише на світанку охорона Планетарної Ради, збентежена довгою відсутністю правителя, знайшла його у вежі Мовчання. Посланці не впізнали правителя Орани. Він вирушив у мандрівку енергійним і молодим, а тепер перед ними сиділа на сходах, дивлячись у морську далечінь, літня людина з тьмяним поглядом.

Ріка музики несла Гледіс. Куди, навіщо? — не треба було питати. Бо вона сама вирувала суттю течії, творила дивні звуки. Не було конкретної пам’яті про особу, про минуле, про факти чи події. Довго тривало це чи ні — хто міг сказати? Сам час злився з єством музики, з серцем Гледіс. Та зрештою згасла мелодія, відійшла в безмір. Настала глибока чаруюча тиша. І в ній — шелест крил. Чи шепіт? Подих вітру? Чи шум віття на весняному дереві?

Вона розплющила очі. І одразу зустріла погляд — ніжний, засмучений і радісний, ніби осіннє небо на Орані. Хто це? Хто це такий рідний і коханий? А хто вона? Де опинилася?

— Гледіс, — почулося зітхання.