Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Говерла»

Говерла

Вони підіймалися на Говерлу.

Світанкове повітря солодким холодом проймало легені. З півдня на крилах після нічного леготу котився смерековий дух. Дихалося легко, в голові наморочилося, ніби від веселого святкового танцю.

З каменя на камінь. Поміж травами, квітами. В’юнкою стежкою-зміючкою. А довкола гори — хвилі кам’яного моря, а над ними — сиво-прозорі серпанки туманів.

Зажевріла трояндова пожежа на сході. Ще не видно світила, а вже вдарила вогниста стріла у снігову шайку Говерли. Заіскрилася вершина, звеселила серце райдугою кольорів. Здавалося, ніби якийсь грайливий велетень запалив над Карпатами казкову ватру.

Розпочав ораторію в небі невидимий орган. Підхопили величальний спів легіони птахів. Завібрувала, відлунюючи стоголосо, баня ясно-блакитного неба.

— Швидше, швидше, Богданку, — підганяла свого друга Леся. — Хочу зустріти сонечко на вершині!..

— Тоді треба було захопити левітатор, — усміхнувся Богдан. — Вихопилася б за одну мить на будь-яку гору!

— Нецікаво. Втрачаєш відчуття подолання, — сказала дружина. — Перемагаючи тяжіння зусиллям м’язів, подиху, ти ніби приєднуєшся до чуттєвого й емоційного світу предків. Пам’ятаєш, як у прадавній пісні: «З верху на верх, а з бору в бір, а з легкою в серці думкою…»

— Як точно й сильно сказано! — підхопив Богдан. — Як поетично! У нас тепер віршують майже всі, але чи відчувають вони так предковічно просто?

Леся не відповіла. Вони вже вибралися на вершину. Невеликий майданчик звільнився від снігу, посеред нього в рожево-сонячному мареві височіла знаменита на цілий світ скульптурна група, створена молодим українським митцем Гнатом Байдою.

Тримаючи дружину за руку, Богдан обійшов постамент довкола. Зупинившись, вони довго вдивлялися в обличчя матері з дитям, яка сиділа в центрі групи. Тривожні й натхненні очі, тонкі чутливі пальці поетеси, художниці, жниці, коханої. То був віковічний образ матері-України — дівчини-войовниці, яка крізь пил віків, крізь бурі історичних, соціальних та суспільних катаклізмів передала в космічне майбуття своє живе серце, пісню, казку, волю до буття, заповіт своїх найкращих синів-творців. Біля ніг її, ліворуч, — Тарас. Він схилив голову на її коліно, заплющив очі. Але така майстерність, така творча жага водила рукою Байди, що все обличчя Кобзаря стало всевидющим оком духу. На його вустах завмерла блаженна усмішка дитяти, в ній чулося беззвучне слово: «Коли мати дивиться, синові можна заснути. Але я готовий знову прийти, мамо. Ти тільки поклич мене — я прокинуся».

Праворуч від матері — Леся. Дівчина-квітка. Гірський гордий і чутливий пролісок, що не може жити й дихати в паркі літні буйнолисті дні, що любить сувору морозну пору перед весною. Біля неї — Каменяр. Вузлуваті руки складені на колінах, тіло непорушне, а за високим чолом — напруга вогняного вулкана думки й чуття.

Ще й ще постаті — концентричними кільцями оточують матір-дівчину, що породила їх в муках творчого змагання, що вивела до вселенських обріїв.

Леся й Богдан схилилися перед матір’ю в низькому поклоні. Дружина прошепотіла:

— Благослови нас, кохана, в далеку путь. Хочемо зберегти твою іскру в безодні вічності. Хочемо не забути твоїх мук і любові.

— Не забудемо, — сказав Богдан. — Пуповина рветься, але дитина в крові несе її суть і наказ.

Вони одійшли від скульптурної групи натхненні, вспокоєні, щасливі. Сіли на камені — лицем до сонця.

— А тобі не тяжко, Богданку, кидати рідну Землю? Скажи, ти не сумніваєшся в своєму рішенні?