Розділ «Частина друга»

Настав полудень, але сонце, як і вчора, не з'являлося.

От безталання! Знову ніяк визначити координати. Коли й завтра опівдні не вигляне сонце, доведеться відмовитись од дальших спроб. Справді, сьогодні — двадцяте березня. А завтра — двадцять перше, рівнодення, і, якщо не брати до уваги заломлення променів, сонце на півроку сховається за обрієм, почнеться довга полярна ніч. Од часу вересневого рівнодення сонце, випливши з-за північного виднокола, зводилося дедалі довшими спіралями аж по двадцять перше грудня. З цього дня літнього сонцестояння в полярних краях воно знову починало хилитися до обрію і завтра повинне було кинути прощальне проміння.

Я поділився своїми думками та побоюваннями з капітаном Немо.

— Ваша правда, пане Аронаксе, — відповів він. — Коли завтра я не визначу висоти сонця, то повернутися до цього можна тільки через півроку. Але як завтра опівдні сонце вигляне, мені буде особливо легко визначити його висоту, бо волею випадку ми опинилися в цих морях саме напередодні рівнодення.

— Ну то й що?

— Коли денне світило окреслює видовжену спіраль, точно визначити його висоту важко. Показники приладів бувають тоді хибні.

— До чого ж ви гадаєте вдатися завтра?

— Я скористаюся з хронометра. Якщо завтра опівдні лінія обрію перетне сонячний диск рівно навпіл, це означатиме: я перебуваю на самісінькому Південному полюсі.

— Воно-то так, — сказав я. — Але це визначення не можна вважати математично точним, бо рівнодення не конче збігається з полуднем.

— Безперечно, пане професоре, та похибка не складатиме й сотні метрів. А таке відхилення — дріб'язок для нас. Отже, до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт «Наутілуса». Ми з Конселем до п'ятої години вешталися берегом, до всього приглядалися, вивчали. Але нічого цікавого не попалося, опріч пінгвінячого яйця, прикметного своєю величиною. Перший-ліпший аматор не вагаючись заплатив би за нього тисячу франків. Жовтаве, помальоване якимись схожими на ієрогліфи закарлючками — просто рідкісна дрібничка. Я віддав його Конселеві, а вже мій обачний супутник, обережно ступаючи й тримаючи яйце, ніби коштовну китайську порцеляну, доніс його цілим до «Наутілуса». Я поклав дивовижне яйце до вітрини музею.

На вечерю було подано тюленячу печінку, що смаком нагадувала свинину. Я поїв з великою охотою і ліг спати, не забувши накликати на себе, як той індієць, ласку променистого світила.

Наступного дня, двадцять першого березня, о п'ятій ранку я вийшов на палубу. Капітан Немо уже був там.

— Поволі розхмарюється, — сказав він. — Є надія. Поснідаємо й зійдемо на берег. Треба вибрати вигідне для спостереження місце.

Домовившися з капітаном, я пішов по Неда Ленда. Мені хотілося взяти його з собою. Та затятий канадець відмовився. Я давно вже бачив — його мовчазність і кепський настрій зростають день у день. Правда, сьогодні я не надто жалкував за Недовою затятістю. Річ у тім, що на березі юрмилися тюлені, — не варто було піддавати марній спокусі цього завзятого мисливця.

Поснідавши, я поплив до берега. «Наутілус» за ніч пройшов іще кілька миль. Тепер він стояв у чистому морі, за милю від берега, над яким зводився в небо на чотириста — п'ятсот метрів гострий шпиль. У човні разом зі мною пливли капітан Немо й двоє матросів; тут же були прилади: хронометр, далекоглядна труба та барометр.

Дорогою я завважив багато китів трьох основних видів, що водяться в південних морях; справжніх китів — у них нема спинного плавця; китів-горбачів із зморшкуватим черевом, широкими білавими плавцями, подібними до крил; фінвалів, брунатно-жовтих, найрухливіших зі всіх китоподібних. Фінвала чути здалеку, як він викидає догори високі стовпи повітря й пари, схожі на клуби диму. Кити збивалися табунами в спокійних водах, і я зрозумів — басейн антарктичного полюса править їм за втечище, адже китолови безжально вигублюють цих тварин.

Тут же помітив я з'єднаних у довгі ланцюжки білавих сальп — оболонкових молюсків — та великих медуз, що погойдувалися на хвилях.

О дев'ятій годині ми дісталися до берега. Небо проясніло. Хмари линули на південь. Туман над холодними водами розсіявся. Капітан Немо попростував до гірського шпиля, видно, хотів розташувати свій спостережний пункт на новому місці. Важко було видряпуватися схилом вулканічної гори — його вкривали гострі уламки пемзи та лави — й дихати повітрям, сповненим сірчаних випарів. Хоч капітан, здавалося, відвик ходити по землі, проте він так прудко брався стрімким схилом, що своєю спритністю міг би позмагатися з мисливцем за піренейськими сарнами.

Години за дві ми видерлися на верхівку шпиля. З тієї висоти охопили зором чисте море до самого обрію, позначеного на півночі крижаним пасмом. Під ногами в нас лежала сліпучо-біла снігова рівнина. А над головами височіла блакить безхмарного неба. На півночі, ніби вогненна куля, до половини відтята обрієм, сяяв сонячний диск. З морського лона здіймалися сотні чудових водограїв. Вдалині «Наутілус» — неначе кит, що задрімав на воді. А за нами, на південь і схід, — безмежна земля, безладне нагромадження криги і скель.