Розділ «Частина друга»

З-під наших ніг, неначе бекаси на болоті, метнулася врозтіч зграйка цікавих риб із роду одноперих, що не мали інших плавців, окрім хвостового. Я помітив справжню яванську гадюку дев'яносто сантиметрів завдовжки, з білавим черевцем; якби не золоті смуги на боках, її можна було прийняти за морського в'юна. З роду строматид, прикметного надмірною плескатістю тулуба, я вгледів кількох пістрявих парів із спинними плавцями на взірець серпа. І в'ялені, і мариновані, ці риби — дуже лакомі страви. Пропливали й транкебари в блискучому лускуватому панцері із восьми поздовжніх смуг.

Сонце підіймалося вище і глибше та глибше просвічувало товщу води. Мало-помалу мінявся ґрунт. М'який пісок поступався місцем перед справжньою бруківкою з круглястих валунів, укритою килимом із молюсків та зоофітів. Тут здибалися мушлі тонкостінні, поширені здебільша в Червоному морі та Індійському океані; кулясті мушлі жовтогарячих люцин; шилівки; перські багрянки, що постачали «Наутілусові» чудову фарбу; рогаті кам'янки одинадцяти сантиметрів завдовжки, що тяглися догори, ніби руки, готові вас ухопити; рогуваті турбінели, всіяні колючками; двостулкові черепашки-лінгули; качкородки — їстівні черепашки, поширені на індостанських ринках; пелагії-панопіри, що випромінюють бліде світло; нарешті, чудові віялуваті окатиці — найпишніші витвори тутешньої морської фауни.

У цій щедроті живих рослин, під запоною гідрофітів, кишіли легіони незграбних членистоногих, головним чином ракоподібних із трикутним ледь закругленим панцером; поширених у тутешніх водах страшних партенопів. Разів кілька трапила мені на око ще огидніша почвара — велетенський краб, що його описав Дарвін. Природа наділила цю істоту інстинктом і силою, потрібними на те, щоб вона живилася кокосовими горіхами; краб видряпується на прибережні пальми і зриває плоди; горіх падає на землю, лушпайка тріскається, і краб лущить плід своїми міцними клешнями. В цих прозорих водах краби пересуваються надзвичайно швидко, тоді як морські черепахи, що водяться біля малабарських берегів, повзають між скелями дуже повільно.

Близько сьомої години ми нарешті дісталися до перлових ловищ, де мільйонами розплоджуються перлівниці. Ці коштовні молюски за допомогою брунатного бісуса міцно присмоктуються до скель. Перлівниці поступаються проти звичайних устриць тим, що всі — і молоді, й старі — пересуваються вільно.

Морська скойка, в якій утворюються перли, має круглясті, майже однакові за розмірами, грубі стулки, надзвичайно ребристі зокола. Деякі з них плескуваті й посмуговані зеленими пругами, що розпромінюються від основи до верхівки. Це молоденькі скойки. Скойки віком десять і більше років, почорнілі й скоржавілі зовні, сягають п'ятнадцяти, а чи й більше сантиметрів заввишки.

Капітан Немо показав мені на величезне скупчення мушлів, і я зрозумів, що такі поклади невичерпні, бо творча сила природи більша за руйнівні інстинкти людини. Нед Ленд, підкоряючись цим інстинктам, запопадливо натоптував найкращими перлівницями сітку, що висіла у нього під рукою.

Та ми не могли зупинятися. Треба було поспішати за капітаном Немо, що впевнено простував, мабуть, уже знаною дорогою. Дно відчутно підіймалося, і я, звівши руку, часом сягав поверхні води. Інколи на нашім шляху несподівано траплялися западини. Нерідко доводилось обминати високі пірамідальні скелі. З темряви їхніх ущелин величезні ракоподібні, звівшись на високих лапах, втуплювалися в нас очима.

Аж тут перед нами виник великий грот, який утворився в мальовничому нагромадженні скель, засланих пухнастим килимом водоростей. Спершу мені видалося, ніби в цім гроті залягла глибока темрява. Сонячне проміння тут неначе гасло. Поглинуте водою, воно світило, як у тумані.

Перший увійшов до печери капітан Немо, а за ним — і ми. Мої очі скоро призвичаїлися до пітьми. Я побачив химерно викривлене склепіння, оперте на природні пілястри з широкою гранітною основою, що скидалися на важкі колони тосканської архітектури. І навіщо було нашому дивному провідникові заводити нас до цього підводного склепу? Та незабаром стало все ясно.

Спустившись крутим схилом, ми опинилися на дні глибокої ями. Тут капітан Немо зупинився і показав нам на предмет, якого я відразу й не помітив.

Це була велетенська мушля, більша за ту, котра прикрашувала салон «Наутілуса», справжня чаша, наповнена священною водою, цілий басейн діаметром два метри.

Я підійшов ближче до дивовижного молюска. Він причепився своїм бісусом до камінної плити і самітно зростав у спокійних водах грота. Ця тридакна важила кілограмів із триста. У такій устриці не менше п'ятнадцяти кілограмів м'яса. Треба мати шлунок Гаргантюа, щоб умістити дюжину подібних устриць.

Капітан Немо, певне, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Видно, він не раз уже бував тут і привів нас до печери, аби тільки показати це чудо природи. Але я помилився. Капітан хотів дізнатися, в якому стані тридакна.

Мушля була трошки розтулена. Капітан Немо підійшов до неї і встромив тесака між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потому відхилив торочкуватий краєчок мантії. Там, під її листуватими складками, лежала перлина завбільшки як кокосовий горіх. Перлина — досконалої сферичної форми, бездоганної ясності, чудового перламутрового полиску — коштовність неоціненна! Пойнятий цікавістю, я вже простягнув був руку, щоб ухопити її, зважити на долоні, відчути! Але капітан зупинив мене, рвучко висмикнувши кинджала, і стулки зразу зімкнулися.

Тоді я збагнув капітанові наміри. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він надавав їй змоги поступово рости. З кожним роком виділення молюска долучали до неї концентричні шари. Один лише капітан Немо знав грот, у якому «зріє» цей чарівний плід природи; тільки він, так би мовити, плекав його, щоб кінець кінцем перенести до свого прекрасного музею. Ймовірно навіть, що капітан Немо за прикладом китайців чи індійців сам спонукав розвиток цієї перлини, внісши у складки молюска пилину скла або металу, яка мало-помалу обростала перламутровою масою. Так чи інакше, я, порівнявши цю перлину з тими, котрі зберігалися в капітановій колекції, оцінив її не менш як на десять мільйонів франків. Це був препишний витвір природи, а не розкішна оздоба, та й, мабуть, жодне жіноче вухо не витримало б такої ваги.

Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.