Розділ «Частина друга»

Від двадцять першого до двадцять третього січня «Наутілус» ішов зі швидкістю двісті п'ятдесят льє на добу, себто п'ятсот сорок миль за двадцять чотири години, чи двадцять дві за годину. Ми спостерігали тільки тих риб, що, приваблені світлом прожектора, пливли за «Наутілусом». Та вони поволі відставали, і лише окремі риби іще якийсь час трималися в освітленій смузі води.

Уранці двадцять четвертого січня на 125° південної широти і 94°33′ довготи ми побачили острів Кілінга. Цей витвір мадрепорових коралів, увесь зарослий чудовими кокосовими пальмами, свого часу відвідали Дарвін і капітан Фіц-Рой. «Наутілус» пройшов поблизу прямовисних берегів острова. В наші сіті зловилося багацько поліпів, голчастошкірих і цікавих молюскових мушлів. Кілька рідкісних дельфінкових мушлів збагатили скарбницю капітана Немо, до котрої і я долучив зірчастого корала. Це був один із тих поліпів, які часто приростають як паразити до молюскових стулок.

Незабаром острів Кілінга скрився за обрієм і ми взяли курс на північний захід, до південного краю Індійського півострова.

— Цивілізовані землі! — сказав мені того дня Нед Ленд. — Це не острови Папуа, де більше дикунів, аніж диких кіз! На цій землі, пане професоре, є шосейні шляхи, залізниці, міста англійські, французькі, індійські. Тут на кожнім кроці здибаєш земляка. Ну! Чи не пора розпрощатися з капітаном Немо?

— Ні, Неде, ні! — відповів я рішуче. — Не час, як кажете ви, моряки, віддавати кінці. «Наутілус» прямує до цивілізованих країв — наближається до берегів Європи. Коли ми ввійдемо в свої моря, тоді побачимо, що нам порадить наша обачність. Зрештою, я не вірю, що капітан Немо дозволить нам полювати на Малабарських та Коромандельських берегах, як у лісах Нової Гвінеї.

— Ну то й що, пане професоре! Хіба не можна обійтися без його дозволу?

Я не відповів канадцеві — не хотілося сперечатись. Але я поклав собі випити до дна чару лихої долі, що закинула мене на борт «Наутілуса».

Проминувши острів Кілінга, ми попливли з меншою швидкістю. Тут плисти було важче. Часто ми пірнали на великі глибини. Бувало, судно занурювалося до двох-трьох кілометрів, але ні разу нам не вдалося визначити великої глибини Індійського океану, де зонди тринадцять тисяч метрів завдовжки не досягали дна. Щодо температури глибинних вод, то наші термометри незмінно показували чотири ступні вище нуля. До речі, я помітив, що температура поверхневих вод завжди нижча у прибережних районах проти вод у відкритому морі.

Двадцять п'ятого січня океан був зовсім пустельний і «Наутілус» весь день ішов на поверхні, розсікаючи хвилі своїм потужним гвинтом, з-під якого летіли високі водограї бризок. Як же було не взяти його за велетенського кита? До самісінького вечора пробув я на палубі. Дивився на море. Наоколо — ні єдиної цяти! Аж десь уже біля третьої години на захід од нас з'явився корабель. Якийсь час він темною смужкою виднів на обрії, але з такої віддалі годі було помітити «Наутілуса», що ледве виступав із води. Корабель, певне, належав Півостровній та Східній компанії, котра обслуговує лінію Цейлон — Сідней і заходить у Мельбурн та на мис короля Георга.

О п'ятій годині пополудні перед недовгими тропічними сутінками мене та Конселя зачарувало незвичайне видовище.

Існує одна гарненька тваринка, зустріч із якою, на думку древніх, провіщає щастя. Арістотель, Атеней, Пліній та Оппіан вивчали її уподобання й нахили і на змалювання її вичерпали всі поетичні засоби Греції й Риму. Вони назвали це створіння «наутілус», або «помпіліус». Але новіша наука не закріпила їхніх назвиськ, і сьогодні цього молюска знають під ім'ям аргонавта.

Отже, того вечора неподалік пропливав цілий табун аргонавтів, їх було кілька тисяч. Належали вони до роду горбкуватих аргонавтів, що водяться в Індійському океані.

Аргонавти пливли задом наперед завдяки своїм рушійним цівкам, якими виштовхували воду, що нагніталася при вдихові. З восьми їхніх мацаків шість — тонких і довгих — плавали на воді, а два — кільцюваті, з перетинкою — випиналися, як легеньке вітрильце. Я розгледів їхню спіралеподібну мушлю — Кюв'є влучно порівнює її до тендітного човника. Ба й справді, човник! Він возить заховану в собі тваринку, яка ніколи до нього не приростає.

— Аргонавт спроможний скинути свою мушлю, — сказав я Конселеві,— але цього ніколи не буває.

— Точнісінько, як і капітан Немо, — розважливо відповів Консель. — Ото б і назвати йому своє судно «Аргонавтом»!

Мабуть, із годину молюски пливли за «Наутілусом». Несподівано зграю щось наполохало. Враз усі вітрила спустилися, мацаки сховалися в мушлях, тіла зіщулились; перемістивши центр ваги, черепашки пішли шкереберть, і вся флотилія зникла під водою. Ніколи ще кораблі жодної ескадри не маневрували так спритно.

Тут зайшло сонце і зразу залягла темрява. Вітерець збивав легенькі брижі, і в борт «Наутілуса» сонно плюскали хвилі.

Назавтра, двадцять шостого січня, ми перетяли екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли в води Північної півкулі.

Того дня кортеж нашого судна складала зграя велетенських акул. Тутешні води кишіли цими страшними й небезпечними тваринами. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули банькаті, що мали на шиї велику чорну цяту, облямовану білим, — вона скидалася на здоровенне око; акули сині з кулястою головою, всіяною чорними цятами. Темні туші охижіло товкли страшними головиськами в кришталеві шиби судна. Таке безцеремонне панібратство аж судомило гарпунера. Його поривало на поверхню, йому свербіли руки загарпунити хоч би кількох отих акул із роззявленими пащами, з яких виблискували гострі зуби. Але тут «Наутілус» збільшив швидкість і залишив далеко позад себе найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня при вході до широкої Бенгальської затоки перед нашими очима безупинно поставали страхітливі видива. Назустріч пливли трупи. То були трупи померлих індійців, несені течією Гангу в чисте море; їх не встигли склювати грифи, що єдині були за могильників у цій країні. Та все ж акули неодмінно допоможуть їм у похованні.