Розділ «Частина перша»

— Еге ж, — відповів канадець, — затоплений корабель.

Нед Ленд мав рацію. То був корабель, з якого ще звисали обірвані ванти. Корпус його добре зберігся, здавалося, ніби судно кілька годин тому плавало. Уламки трьох щогл, які стриміли над палубою, свідчили про те, що команда мусила пожертвувати рангоутом. Наповнившись водою, судно похилилося набік. Сум брав дивитися на потонулий корабель, але ще гірша журба пойняла нас, коли ми звернули очі на палубу — там виднілися заплутані у мотуззя трупи. Було їх шестеро: чотири чоловіки — один так і стояв при стерні — і жінка з дитиною на руках. Жінка була молода. В яскравому світлі прожектора я навіть міг розгледіти риси її обличчя. В останньому відчайдушному зусиллі вона підняла своє маля. Нещасна дитина обвивала рученятами материну шию. Чоловіки заклякли в жахливих поставах, — певно, вони силкувалися виплутатись із мотуззя, що в'язало їх до судна. Тільки стерничий — спокійний, з ясним чолом у ореолі сивого волосся — стискав рукою стерно і, здавалося, вів своє трищоглове судно через океанову безодню!

Який жах! Занімілі, з серцями, які калатали так, мовби зараз вирвуться з грудей, ми дивилися на корабель, застиглий у мить загибелі. А довкола шастали величезні акули…

«Наутілус» обійшов затонуле судно, і я встиг прочитати на його кормі:

«ФЛОРИДА»

Зундерланд

XIX

ВАНІКОРО

Це було перше жахливе видиво морської катастрофи, що її ми зустріли на своїм шляху. Згодом, коли «Наутілус» проходив судноплавніші моря, ми ще не раз бачили затонулі кораблі, що гнили в воді, а ще глибше, на самому дні — гармати, ядра, кітви, ланцюги та інше поїдене іржею залізо.

«Наутілус» йшов уперед, і одинадцятого грудня ми досягли архіпелагу Паумоту, що його Бугенвіль колись назвав «Групою небезпечних островів». Острови Паумоту розкидані впродовж п'ятисот льє з ост-норд-осту на вест-норд-вест на 13°30′ — 23°50′ південної широти і 125°30′ — 151°30′ західної довготи від острова Дюсі до острова Лазарева. Це шістдесят груп коралових островів, куди входить і група Гамб'є, що знаходиться під протекторатом Франції. Загальна їхня площа — триста сімдесят квадратних льє. Завдяки повільній, але невпинній роботі поліпів вони дедалі поширюються і згодом з'єднаються між собою. Тоді між Новою Зеландією та Новою Каледонією, сягаючи Маркізьких островів, виникне п'ятий суходіл.

Я розвинув цю теорію перед капітаном Немо, і він холодно відповів:

— Потрібні не нові суходоли, а нові люди!

Простуючи точно визначеним курсом, «Наутілус» проминув острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів архіпелагу, що його 1822 року відкрив капітан «Мінерви» Белл. Тут мені трапилася нагода оглянути колонії мадрепорових коралів — їхнім коштом утворилися острови в цих водах.

Мадрепори, що істотно різняться від інших видів коралів, в основі своїх кістяків мають вапняк. Відмінність будови дала підстави моєму знаменитому навчителеві Мільн-Едвардсові розподілити їх на п'ять груп. Міліарди цих мікроскопічних створінь складають одну колонію й вапняковим нашаруванням вивершують скелі, рифи та цілі острови. Тут вони обступають кільцем водний масив і утворюють лагуну, залишаючи з неї вихід у море. Там здіймають рифові бар'єри, подібні до тих, що обрамляють береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А ще деінде, як-от довкола островів Товариства й острова Маврикія, зводять торочкуваті бескиди — високі прямовисні мури, біля підніжжя яких океан сягає великої глибини.

Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури — своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія — вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.

Я міг зблизька споглядати ці занурені на триста метрів у море дивовижні вапнякові мури, які мінилися діамантами в сяйві нашого прожектора.

Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб вигнати отакенні мури, — сказав він, — треба було…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю40. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні — це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними — всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови — величні витвори мікроскопічних істот.