Розділ «Частина перша»

— Ось вона, наскільки пам'ятаю, — відповів я. — Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі — двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають — якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — промовив капітан Немо. — Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати — вона має всього чотири тисячі метрів.

Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.

Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався — трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.

Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста — ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля — температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ранку «Наутілус» перетнув тропік Рака на 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми проминули Сандвічеві острови, де чотирнадцятого лютого 1779 року спіткав свою смерть знаменитий Кук. Отже, за час нашої мандрівки ми подолали чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Вранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї — найбільший із семи островів, що становлять Гавайський архіпелаг. Я виразно бачив смуги оброблених нив, пасма гір уздовж морського берега, вулкани, над якими підноситься Муна-Реа, здіймаючись на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В наші сіті поміж численних взірців тутешньої фауни зловилися кілька віялуватих павоній, на диво зграбних і гарних поліпів, що дуже часто трапляються в цих краях.

«Наутілус» і далі тримав курс на південний схід. Першого грудня він перетяв екватор на 142° довготи, а четвертого грудня, після швидкого переходу, не позначеного якимись особливими пригодами, ми досягли Маркізьких островів. За три милі, на 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, я помітив шпиль Мартіна, що височів на Нука-Гіва — одному з найбільших Маркізьких островів, котрий належить Франції. А що капітан Немо своїм звичаєм, обминув острів, то я тільки й встиг розгледіти на обрії лісисті гори. Тут попали до наших сітей розмаїті риби: золотохвості корифени з блакитними плавцями й золотим хвостом, найсмаковитіші з усіх риб на світі; чудові коралові губані, які майже не мають луски, чудові на смак; осторінки з костистою шелепою; жовтаві тазари. Всі ці риби були гідні нашого столу.

Минувши ці чудові острови, що над ними майорить французький прапор, «Наутілус» із четвертого по одинадцяте грудня проплив біля двох тисяч миль. Цей перехід ознаменувався зустріччю з цілим сонмищем кальмарів, цікавих молюсків, дуже близьких до каракатиці. Французькі рибалки називають їх «рогатими». Належать кальмари до класу головоногих, підкласу двозябрових — до них зараховують ще каракатиць та аргонавтів. Цих молюсків уважно вивчали ще античні природознавці; вони посідали неабияке місце серед метафор старожитніх ораторів і водночас правили за вишукану страву багатим громадянам, як то запевняв давньогрецький лікар Атеней.

«Наутілус» зустрів цю зграю молюсків у ніч проти 10 грудня. Мільйони цих молюсків переселяються з помірних вод у теплі, прямуючи тим самим шляхом, що й оселедці та сардини. Крізь грубі кришталеві шиби ми дивилися, як кальмари, безладно вимахуючи десятьма своїми мацаками, що їх природа розсіяла довкола голови, ніби чуприну з живих гадів, задом наперед мчали за рибами й молюсками, пожирали дрібних і зникали в пащеках великих риб. «Наутілус» попри всю свою швидкість довго не міг вибратися з цієї живої каші, що натоптувалась у сіті. Тут я нарахував за класифікацією Д'Орбіньї дев'ять видів, властивих тихоокеанській фауні.

Море дарувало нам нескінченні чарівні видовища. Воно невпинно їх міняло, безперестану поновлювало декорації, лаштунки, на превелику втіху нашим очам. Ми не тільки споглядали й милувалися — ми проникали в найглибші океанові таємниці. І я захоплювався, захоплювався без кінця.

Одинадцятого грудня вдень я читав у великому салоні. Нед Ленд і Консель при вікні дивилися на осяйні води. «Наутілус» стояв непорушно. Наповнивши повітрям резервуари, він тримався на глибині тисячу метрів, в малонаселених водах, що їх великі риби навідують лише зрідка.

Я читав чудову книжку Жана Масе «Служники шлунка», захоплюючись дотепністю автора, аж раптом Консель озвався до мене:

— Як ваша ласка, пане професоре, підійдіть на хвильку до вікна! Прошу, підійдіть! — мовив він якимось чудним голосом.

— Що там таке, Конселю?

— Якби пан професор самі глянули.

Я встав і підійшов до вікна.

У воді, освітлена сяйвом прожектора, видніла якась нерухома темна маса. Я пильно вдивлявся, силкуючись розгледіти цю велетенську тварину. І раптом мені сяйнуло в голові.

— Корабель! — вигукнув я.